Марко Истербрук, людина наукового складу й досить консервативних поглядів, один раз спостерігає в одному з барів Челси його сцену, що вразила: дві дівиці, одягнені неохайно й занадто тепло (товсті светри, товсті вовняні панчохи), повздорив через кавалера, вцепились один одному у волосся, так так, що одна з них, руда, розсталася із цілими жмутами. Дівиць рознімають. На вираження співчуття руда Томазина Такертон відповідає, що навіть не відчула болю. Хазяїн бара після відходу Томми розповідає про неї Марку: багата спадкоємиця селиться в Челси, проводить час із такими ж, як вона, ледарями.

Через тиждень після цієї випадкової зустрічі Марко бачить в «Таимо оголошення про смерть Томазины Такертон.

За священиком батьком Горманом прибігає хлопчисько й кличе його до умираючої миссис Девис. Жінка, задихаючись, з останніх сил розповідає батькові Горману про страшне лиходійство й просить покласти йому кінець. Потрясеннный священик, не до кінця вірячи жахливої історії (бути може, це лише породження пропасного марення), проте заходить у маленьке кафі й, замовивши чашку кава, до якого майже не доторкається, записує на клаптику, що підкрутився, паперу прізвища людей, названі жінкою. Згадавши, що економка знову не зашила діру в кишені, батько Горман ховає записку в черевик, як уже не раз робив. Потім він направляється додому. Його оглушає важкий удар по голові. Батько Горман валандається й падає…

Поліція, що виявила труп священика, у здивуванні: кому знадобилося вбивати його? Хіба що справа в записці, захованої в черевику. Там кілька прізвищ: Ормерод, Сэндфорд, Паркінсон, Хескет-Дюбуа, Шоу, Хармондсворт, Такертон, Корриган, Делафонтейн… На пробу інспектор поліції Лежен і заінтригований доктор Корриган, судовий хірург, телефонують леді Хескет-Дюбуа, розшукавши її номер у довіднику. З’ясовується, що вона вмерла п’ять місяців назад.

Один з опитаних у справі про вбивство батька Гормана свідків, аптекар містер Осборн, затверджує, що бачив людини, шедшего слідом за священиком, і дає чіткий опис його зовнішності:

похилі плечі, великий гачкуватий ніс, що виступає кадик, довгі волосся, високий ріст.

Марко Истербрук зі своєю приятелькою Гермией Редклифф (бездоганний класичний профіль і шапка каштанових волось), подивившись «Макбета» у театрі «Олд Вик», заходять повечеряти в ресторан. Там вони зустрічають знайомого, Дэвида Ардингли, викладача історії в Оксфорді. Він знайомить їх зі своєю супутницею, Пэм. Дівчина прехорошенька, з модною зачіскою, з величезними блакитними очами й, як злословить Марко, «непроходимо дурний». Розмова заходить про спектакль, про старі добрі часи, коли «наймаєш убивцю, і він забирає кого потрібно». Зненацька вступає в розмову Пэм, зауважуючи, що й зараз можна обробити з людиною, якщо потрібно. Потім вона бентежиться, плутається, і в пам’яті Марка із усього сказаного залишається лише назва «Білий кінь».

Незабаром «Білий кінь», як назва таверни, у контексті куди менш лиховісному, виникає в розмові Марка зі знайомою письменницею, автором детективів, миссис Оливер. Марко вмовляє неї взяти участь у благодійному святі, що організує його двоюрідна сестра Роуда.

Марко випадково зустрічається із Джимом Корриганом, з яким колись, років п’ятнадцять назад, дружив в Оксфорді. Мовлення заходить про таємничий список, знайденому в батька Гормана. Покійна леді Хаскетт-Дюбуа доводилася Марку тіткою, і він готовий поручитися, що вона була добропорядна, законослухняна й не мала зв’язків зі злочинним миром.

Марко бере участь в організованому Роудой святі. «Білий кінь» виявляється поблизу від будинку Роуды в пригороді Лондона. Це не таверна, це колишній готель. Тепер же в цьому будинку, побудованому в XVI в., живуть три жінки. Одна з них, Тирза Грій, висока жінка з коротко підстриженими волоссями, займається окультними науками, спіритизмом і магією. Інша - її приятелька Сибил Стэмфордис - медіум. Одягається в східному стилі, обвішана намистами й скарабеями. Їхня куховарка Белла слывет в окрузі чаклункою, причому дарунок її спадкоємний - мати її вважалася відьмою.

Роуда веде Марка, миссис Оливер і руду дівчину на прізвисько Джинджер (за професією вона реставратор живопису) у гості до свого сусіда, містерові Винаблзу, надзвичайно багатій і цікавій людині. Колись він був з мандрівником, але після перенесеного кілька років назад поліомієліту може пересуватися лише в кріслі на коліщатах. Містерові Винаблзу біля п’ятдесятьох, у нього худа особа з більшим гачкуватим носом і привітна вдача. Він із задоволенням показує гостям свої прекрасні колекції.

Після цього вся компанія відправляється на чаювання в «Білий кінь» за запрошенням Тирзы Грій. Тирза демонструє Марку свою бібліотеку, де зібрані книги, що ставляться до чаклунства й магії, серед яких зустрічаються рідкі середньовічні видання. Тирза затверджує, що зараз наука розширила обрії чаклунства. Щоб убити людини, варто розбудити в ньому підсвідоме прагнення до загибелі, тоді він, піддавшись якої-небудь самовикликаної хвороби, неминуче й незабаром умирає.

З випадкової розмови з миссис Оливер Марко довідається про смерть її подруги, Мэри Делафонтейн, чиє прізвище він бачив у списку, знайденому в батька Гормана.

Марко обмірковує почуте від Тирзы. Йому стає ясно, що до допомоги трьох чаклунок, що живуть на віллі «Білий кінь», з успіхом прибігають люди, що бажають відскіпатися від своїх близьких. У той же час розсудливість людини, що живе в XX столітті, заважає йому повірити в дію колдовских сил. Він вирішує з’ясувати загадку таємничих смертей, зрозуміти, чи дійсно три відьми з «Білого коня» можуть погубити людини, Марко просить допомоги у своєї приятельки Гермии, але та поглинена своїми науковими заняттями, «середньовічні чаклунки» Марка здаються їй доконаною нісенітницею. Тоді Марко вдається до допомоги Джинджер-Рыжика, дівчини, з якої він познайомився на святі в Роуды.

Джинджер, теперішнє ім’я якої Кэтрин Корриган (ще один збіг!), хоче допомогти Марку. Вона радить йому під яким-небудь прийменником відвідати мачуху Томазины Такертон, тепер власницю величезної спадщини. Марко так і робить, без праці знайшовши прийменник: будинок Такертонов, виявляється, створений по незвичайному проекті відомого архітектора Нэша. При згадуванні «Білого коня» на особі вдови Такертон з’являється явний страх. Джинджер у цей час розшукує Пэм, від якої Марко вперше почув про «Білий кін». Їй вдається подружитися з Пэм і вивідати в неї адреса людини на прізвище Брэдли, що живе в Бирмингеме. Ті, кому потрібна допомога «Білого коня», звертаються до цієї людини.

Марко відвідує Брэдли, і йому стає ясно, яким образом замовляють убивство. Приміром, клієнт, що звернувся до Брэдли, затверджує, що його багата тіточка або ревнива дружина будуть живі й здорові на Різдво (або Великдень), а містер Брэдли містить із ним парі, що немає. Що виграв (а ним завжди виявляється містер Брэдли) одержує суму, на яку було укладено парі. Довідавшись про цьому, Джинджер вирішує зобразити дружину Марка (теперішня його дружина загинула п’ятнадцять років тому в Італії, коли їхала в автомобілі зі своїм коханцем, - це стара рана Марка), що нібито не дає йому розлучення, і він не може женитися на Гермии Редклифф.

Уклавши відповідне парі із Брэдли, Марко Истербрук з важким серцем, тривожачись, що наражає на небезпеку життя Джинджер, їде на віллу «Білий кінь». Він привозить - як був замовлено - предмет, що належить його «дружині», замшеву рукавичку, і є присутнім при сеансі магії.

Сибил перебуває в трансі, Тирза засовує рукавичку в якийсь апарат і набудовує його по компасі, Белла приносить у жертву білого петушка, кров’ю якого мажуть рукавичку.

За умовами договору, Марко повинен був виїхати з Лондона, і тепер він щодня дзвонить Джинджер. У перший день у неї все в порядку, нічого підозрілого, заходили тільки електрик - знімати показання лічильника, якась жінка - запитувала, яку косметику й ліки Джинджер воліє, ще одна - за пожертвуваннями на сліпі.

Але наступного дня в Джинджер підвищується температура, болить горло, ломить кості. Переляканий Марко вертається в Лондон. Джинджер кладуть у приватну клініку. Лікарі знаходять у неї запалення легенів, але лікування йде повільно й не дуже успішно.

Марко запрошує пообідати Пэм. У розмові з нею спливає нове ім’я - Эйлин Брэндон, що колись працювала в конторі по обліку попиту споживачів, якимось образом пов’язаної з «Білим конем».

Pages: 1 2