Дія драми відбувається в Німеччині, у середині XVIII століття. Події розбиваються протягом двох років. Родовий замок фон Мооров у Фраконии( у той час - одна з областей Германської імперії). Тут живуть сам можновладний граф Максиміліан фон Моор, його молодший син Франц і племінниця графа Амалия фон Эдельрейх; старший син Карл проходить курс наук у Лейпцизі, вуниверситете.

Зав’язка драми - уже в першій сцені. Франц повідомляє батькові, що нібито одержав з Лейпцигу лист, про зміст якого хотів би «вічно мовчати». Його старший брат і улюблений син батька, Карл, «дійшов до межі у своїх бешкетуваннях». Франц читає враженому графові витримки з листа: « Учора вночі, зробивши боргу на сорок тисяч дукатів… а до того, збезчестивши дочку багатого банкіра й смертельно ранивши на дуелі її вздихателя, гідного молодого дворянина, Карл із сім’ю іншими товаришами, яких він втягнув у розпусне життя, прийняли знаменне рішення - бігти від рук правосуддя». Старий Моор, хоча й розгніваний поводженням сина, але все-таки схильний простити його, якщо той пообіцяє встати на праведний шлях

Однак Франц, що склав сам цей лист, розраховує на інше. Він хоче, щоб батько відрікся від старшого сина, і на заперечення графа: «Ах, але він все-таки моє дитя!» - відповідає:

• «…Коли спаде завіса з ваших очей! Адже ваша поблажливість дозволить йому закореніти в розпусті!» Старий граф довго коливається: він згодний написати Карлові, що позбавляє його «батьківської підтримки», але тільки доти, поки той не виправиться. Франц наполягає на тому, щоб самому написати лист братові (« чиНе порахує він прощенням уже те, що ви вдостоїли його власноручного листа?»)

Зрештою під тиском молодшого сина фон Моор дозволяє йому повідомити Карлові, що його батько ллє «струмки кривавих сліз» і просить не показуватися на очі, покуда не виправиться. Франц тріумфує: уже він-те знає, що написати братові! Залишившись один, він вимовляє монолог, де відверто викладає свої мети: «Утішся, старий! Ти ніколи вуж не пригорнеш його до своїх грудей!.. Тепер горе жваво прибере старого. Та й у неї (Амалии) із серця я вирву цього Карла… У мене усі права бути незадоволеним природою - і, клянуся честю, я скористаюся ними… Навіщо природа звалила на мене цей тягар каліцтва?.. Саме на мене? Немов вона збанкрутувала перед моїм народженням… Існують, звичайно, якісь загальноприйняті поняття, придумані людьми, щоб підтримати пульс миропорядка. Чесне ім’я - право ж, коштовна монета: можна непогано поживиться, уміло пускаючи її у зворот. Совість - про, це відмінне пугало, щоб відганяти горобців від вишневихдеревьев, або, вірніше, спритно складений вексель, що випутает з лиха й банкрута… Смелее за справу! Я викорчую все, що перепиняє мені дорогу до влади. Я буду владарем і силою доможуся того, чого мені не домогтися привабливою зовнішністю».

Сцена друга

Корчма на границі Саксонії. Тут звичайно збираються студенти університету. Карл Моор поглиблений у читання. Поруч із ним його однокашник Шпигельберг, безпутний парубок. Карл чекає відповіді на свій лист батькові - у ньому він щиросердно кається у своїх поганих вчинках і обіцяє надалі займатися науками. Він тільки читав у Плутарха (давньогрецький історик, що склав життєписи видатних греків і римлян) про «великих мужів стародавності» і таврує сучасний йому «кволе століття кастратів, здатний тільки пережовувати подвиги колишніх часів». У нинішнім столітті, уважає Карл фон Моор, висохнула сила, людей плодять за допомогою пивних дріжджів. «Вони калічать свою здорову природу вульгарними умовностями,- гнівно говорить він,- бояться осушити склянка вина: а раптом не за той вип’єш, підлабузнюються перед останнім лакеєм, щоб той замовив за них слівце його світлості, і труять бідняка, тому що він їм не страшний…»

Шпигельберг підмовляє товариша «пуститися у світло» - відправитися в Париж і Лондон, «де можна жваво заробити ляпас, назвавши кого-небудь чесною людиною». «Як там підробляють підпису, пересмикують карти, зламують замки!» - захоплюється він. Разоткровенничавшись, Шпигельберг повідомляє Карлові, що виношує якийсь грандіозний план, здійснивши який, він, Шпигельберг, «розправивши крила, полетить у храм безсмертя», на що Карл відповідає:

• «Щасливого шляху! Карабкайся по ганебному стовпі на вершину слави»

Сцена третя

У замку Мооров Франц, задоволений результатами своїх «праць», приступає до здійснення свого іншого задуму - домогтися розташування Амалии. Він намагається очорнити брата в очах дівчини. Так, Франц повідомляє нареченій брата, що брильянтове кільце, подароване нею Карлові перед розлукою в знак вірності, той віддав «блудниці», заплативши в такий спосіб за її пещення. Амалия, хоч і вражена його словами, але все-таки не може повірити в зрадництво Карла. Тоді Франц всіма чорними фарбами малює їй портрет нинішнього Карла: хворий жебрак старий із хрипким голосом, що тремтить кістяк з виразками, від якого разить «смертоносною нудотою», як від падла, що розкладається. Він запевняє дівчину, що брат, передчуваючи, що не повернеться в рідну домівку, просив його подбати про свою наречену. Ці слова остаточно переконують Амалию, що Франц бреше, тому що Карл «скоріше написав би її ім’я на ганебному стовпі», чим говорив би з ним про свою наречену. Вона проганяє Франца ладь

Акт другої. Сцена перша

Франц досадує, що горі не вбило старого Моора, як він сподівався, старі живучі, і от тепер батько видужує. У голові Франца складається план, як «не вбити його, але зжити зі світла». Він кличе Германа, сина небагатого місцевого дворянина, і пропонує йому з’явитися переодягненим до старого графа з повідомленням про те, що його старший син, Карл, брав участь у бої під Прагою й геройски загинув - Герман сам був тому свідком. У нагороду за послугу Франц обіцяє парубку руку Амалии. Він сподівається, що цього разу серце батька напевно не витримає жахливої звістки. Герман погоджується виконати доручення: він давно закоханий в Амалию, що ніколи відбив у нього Карл

Сцена друга

Все відбувається так, як замислив Франц. До старого Моору й Амалии є переодягнений Герман. Він розповідає, що Карл через крайню нужду відправився на війну (між. Австрією й Пруссією), поводився там як личить воїнові й загинув, «роблячи чудеса». Перед смертю він просив Германа передати батькові шпагу й сказати, що батьківський проклін погнало його назустріч смерті. Потім, мов, що вмирає Карл зняв із груди портрет Амалии й попросив вручити його братові як знак того, що Франц повинен подбати одевушке.

Старий граф безутішний у своєму горі, у всьому винить молодшого сина, що своїми обмовами «вирвав проклятье» з його серця. Він підхоплюється із крісла й хоче схопити Франца за горло, але той із силою відкидає його й зі словами: «Немічний кістяк… Умирайте! Стратитеся!..» - іде. Граф фон Моор терзається думкою, що став причиною смерті улюбленого сина. «Я вбив свого сина»,- говорить він Амалии. Йому стає погано, він кличе Франца, але той «біг від смертного одру».

Сцена третя

У богемских лісах розбійничає зграя Карла фон Моора. Серед них є й «шляхетні розбійники» (таким насамперед представлений сам отаман), і відверті грабіжники й ґвалтівники. Сидячи в колі співтоваришів, Шпигельберг похваляється своїми подвигами: розповідає, як разом з іншими ограбував уночі жіночий монастир, поглумившись над черницями, як по його помилковому доносі повісили людини, якого прийняли за «розбійника Шпигельберга». Він навчає новоспечених розбійників, як вербувати в зграю: треба тільки знайти в людині яка-небудь вада й зробити так, щоб він виявився мимоволі замішаний у злочині. З розмови розбійника ми довідаємося, що їхній проводир «убиває не для грабежу», як вони. Свою частку видобутку він віддає сиротам або жертвує на навчання талановитим, але бедним юнакам; Карл карає поміщиків, що б’ють шкіру із селян, і продажних чиновників. Здійснивши свій суд, Карл втрачає інтерес до іншому: «Грабіж - ваша справа!»

Pages: 1 2