… Заметіль не затихла, вітер дул тільки сильніше, коли він, через півгодини, сідав, незважаючи на угоди ямщика почекати кінця бури, у кибитку. Пішов дрібний сніг - і раптом повалив пластівцями; вітер завив з такою лютою виразністю, що здавався одушевленим. “Пішов!” - закричав він ямщику, той невдоволено покачав головою: “Эх, пан”, - і натягнувши на голову треух, щосили хльоснув коней. Ті понесли крізь буран, що був досить під стать його настрою, представляючись підходящою рамою для його почуттів. Думки розбігалися, зосередитися на чому-небудь одному ніяк не вдавалося

Те він думав про те, що так і не написав того регресивного роману, про яке ніколи багато думав і в якому час повинне було текти у зворотну сторону, починаючись зі смерті героя й кінчаючись його народженням. Те в нього виникало бажання написати поему на який-небудь відомий сюжет, чиї повороти й розвиток можна був би зрівняти, скажемо, з мотивом, випадково почутим на вулиці людиною без слуху, що, однак, знає, що цей мотив є частина великої й складної симфонії або ораторії, йому зовсім невідомої. Захопленим і захоплений цим мотивом, людина створює на його основі, вірніше, на основі своєї фальшивої інтерпретації цього мотиву, свою симфонію або ораторію, у якій хоче вгадати той первісний добуток, якого він так ніколи й не почує. Перевранний сюжет і варіації довкола нього повинні були, по його думці, служити громовідводом, двійником теперішнього сюжету; і в цій ідеї для нього був солонуватий автобіографічний присмак. А потім зненацька згадав, як, викликаний один раз у гімназію, повинен був тримати відповідь перед інспектором і ще одним замисленим парубком, що сидів у вікна із хрусткою газетою, яким образом його пасинкові могло спасти на думку зрівняти портрет першої людини в державі спетухом.

- чи Не здається вам, батенька, що це занадто вуж змахує на злоумишление? - запитав його інспектор

- Аж ніяк, аж ніяк, пан, - швидко найшовся Инторенцо, що прекрасно знав, чим загрожує такий поворот. - Вулиця - теперішній рознощик слухів!

- Але півень, як вашому синові… - “Пасинкові, пасинкові, ваше превосходительство”, - заперечив Инторенцо, - добре, пасинкові, як вашому пасинкові могло спасти на думку таке, таке… Півень, просто не повертається мова…

Двері за спиною Инторенцо зі скрипом відчинилася; пролунав, шепіт, кроки, шурхіт паперів, він почув кілька разів повторене своє ім’я; і раптом його простромив голосний, сухий, як кашель, голос:

- Я знаю цю людину, - мірним, холодним тоном, очевидно розрахованим на те, щоб злякати його, сказав генерал, у якому Инторенцо з жахом довідався Мюрата. Холод, що пробіг колись по спині Инторенцо, лещатами охопив його голову

- Моп general, vous ne pouvez pas me connaitre, je ne vous ai jamais vu…

- C’est un espion russe1 - перебив його Мюрат, звертаючись до парубка в окулярах, що сиділи у вікна з газетою. З несподіваним розкатом у голосі Олександр швидко заговорив:

- Non, Monseigneur, - сказав він, зненацька згадавши, що Мюрат був герцог. - Non, Monseigneur, vous n’aveh pas pu me connaitre. Et je n’ai pas quitte Moscou2.

- Votre піт? - повторив Мюрат.

- Intorenco.

- Qu’est рє qui me prouvera que vous ne mentez pas?

- Monseigneur!3 - закричав Инторенцо не скривдженим, але благаючим голосом

Мюрат підняв очі й пильно подивився на Инторенцо. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і цей погляд урятував Инторенцо. У цьому погляді, крім всіх умов війни й суду, між цими двома людьми встановилися людські відносини. Обоє вони в цю хвилину, можливо, смутно перечули тисячу різних речей і зрозуміли щось важливе друг про друга. Формальності зайняли якийсь час, але через дві години Инторенцо відпустилися

Однак саме те, що він, незважаючи на компрометуючі обставини, був відпущений окупаційними військами, послужило йому погану службу й викликало природні підозри в чиновників відомого департаменту, коли місто в третій, але не останній раз перейшов з рук у руки. Очевидно, був виданий таємний наказ про арешт і репатріацію всіх підозрілих осіб, а на Инторенцо ще лежала незмивна пляма приналежності до Конгресу. Приблизно одночасно, хоча й у різних місцях, були зроблені превентивні арешти. Инторенцо, на думку Афиногенова, спочатку повинен був бути евакуйований разом зі своєю сім’єю, але через товкучку на пероні пробитися до дверей вагона ніяк не вдалося; і Ин-

1 - Ви не могли мене знати, я ніколи не видал вас… - Це росіянин шпигун

2 - Ні, ваша високість… Ні, ваша високість, ви не могли мене знати. І я не виїжджав з Москви

3 - Ваше ім’я?

- Инторенцо.

- Хто мені доведе, що ви не брешете?

- Ваша високість!

Инторенцо вирішив спробувати зробити це через кілька днів. Однак після цього ніякої евакуації не було, а те, що він залишився, тільки додало масла у вогонь підозр. Місто тонуло в клубах диму; армія все спалювала на своєму шляху; за кілька днів до здачі міста, за словами вдови, за Инторенцо прийшли трохи військових і, не заставши будинку, наказали обов’язково бути ранком. Ранком він і був поведений. Графтио приводить дві версії смерті або зникнення Инторенцо, що опираються на двох свідків, один із яких незабаром після війни застрелився, а іншої на всі розпити відповідав ухильно, і тільки через рік, зустрівшись із удовою Инторенцо в булочній, де він укривався від дощу й обтрушував зелений фетровий капелюх, з полів якої однаково капало, сказав, ховаючи ока, що Инторенцо вмер на етапі від дизентерії. Його оповідання, надзвичайно плутан і невиразний, містив кілька суперечливих відомостей. Всупереч словам мадам Инторенцо, що була присутнім при тім, як чоловіка відвозили, він запевняв, що їхній етап спочатку довго гнали до якогось маленького містечка, і тільки там посадили у вагони. Під час переходу їх зрідка зупиняли, наказували сісти на землю й, скоромовкою прочитавши вирок, винесений комусь у шляху, нашвидку приводили вирок у виконання. Далі їх везли через Воронеж до Казані, де багато хто (у тому числі й оповідач) були відпущені. Але Инторенцо до Казані не доїхав, у шляху занедужавши дизентерією й неймовірно ослабшавши від голоду, збільшеного тим, що весь свій хліб він виміняв на тютюн. Отут починалися протиріччя. По одній версії Инторенцо напівживого або вже мертвого викинули з вагона на повному ходу поїзда; по інший, послу того, як частина арештованих відпустили, його повезли чомусь далі, і про його кончину оповідач довідався тільки в пересильній в’язниці. А по зовсім глухих слухах, що йде, здається, від іншого, що застрелились після повернення очевидця, - ослабілий і поступово сходить із розуму Инторенцо був пристрілений конвоєм, чи те за те, що без дозволу побіг із чайником за окропом, чи те надоїв навколишнім невпинним читанням Петрарки на італійському, тому що в останні дні в ньому, мабуть, заговорили гени, і він, втрачаючи пам’ять і перестаючи розуміти мовлення навколишніх, став говорити на мові своїх предків. У відповідності зі своєю жахаючою поінформованістю, Дикий Крэнстон запевняв, що саме в цей час в обложеному Петербурзі вигин і інший конгресмен, Ялдичев-младший, по слухах, чи те померлий у камері від виснаження, чи те римуючись із товаришем, був аркебузирован поплічниками Мюрата; хоча сам Крэнстон запевняє, що Ялдичев був попросту “з’їдений своїми співкамерниками”. Саме останнє припущення здається нам найбільш достовірним, за умови, звичайно, упевненості в конгрессменском сані потерпілого, тому що конгрес-сменский статус (хоча й не в явній формі) пропонував передачу естафети у відправленні своєї місії спадкоємцеві, зокрема, у найпростішій формі канібалізму. Припускаючи, що серед співкамерників Ялдичев виявив свого можливого спадкоємця, легко представити, з якою радістю погодився він на передачу своїх функцій, підтверджуючи це своєю плоттю. Кращого способу містичного зникнення й трансформації важко собі представитися

Pages: 1 2

Збережи - » Короткий виклад роману Михайло Берга «Росія». Частина четверта . З'явився готовий твір.