Єпископ невеликого міста Аоди після смерті родича, миланского герцога Франческо Сфорца, стає одним із претендентів на герцогський престол. Однак мінливості бурхливого часу й ненависть ворогів змушують його покинути Милан і влаштуватися у своїй єпископській резиденції в Лоди; але й там, поблизу від Милана, родичі-суперники не залишають єпископа в спокої. Тоді він разом з дочкою, молодою прекрасною вдовою Лукрецией Гонзага, відбуває у Венецію. Тут, на острові Мурано, батько з дочкою орендують чудове палаццо; у цьому палаццо навколо синьйори Лукреции незабаром збирається саме вишукане суспільство: гарні, утвореному, приємні в обходженні дівиці й ні в чому не уступають имкавалери.

У розпалі грандіозний венеціанський карнавал. Щоб зробити времяпрепровождение ще більш приємним, прекрасна Лукреция пропонує наступне: нехай щовечора після танців п’ять дівиць, певних жеребом, розповідають гостям цікаві новели й казки, супроводжуючи їх хитромудрими загадками

Дівиці, що оточували Лукрецию, виявилися надзвичайно жвавими й здатними оповідачками, і тому змогли зробити слухачам превелику приємність своїми історіями, рівною мірою захоплюючими й повчальними. От тільки деякі з них

Жив ніколи в Генуї дворянин по імені Райнальдо Скалья. Бачачи, що життя його хилиться до заходу, Райнальдо призвав єдиного свого сина Салардо й велів йому назавжди зберегти в пам’яті три наставляння й ніколи нізащо не відхилятися від них. Наставляння ж були такі: як би сильну любов не харчував Салардо до дружини, він никоим образом не повинен відкривати їй ні однієї своєї таємниці;

ні в якому разі не виховувати як свого сина й робити спадкоємцем стану дитини, породженого не від нього; у жодному разі не віддавати себе у владу государя, единодержавно правлячою країною

Не пройшло й року після смерті батька, як Салардо взяв у дружин Теодорові, дочка одного з найперших генуэзских дворян. Як не любили чоловік і жінка один одного, Бог не благословив їхнім потомством, і тому вони вирішили виховати як власної дитини сина бідної вдови, що прозивались Постумьо. По закінченні відомого часу Салардо покинув Геную й оселився в Монферрато, де дуже швидко превстиг і став найближчим другом тутешнього маркіза. Серед радостей і розкоші придворного життя Салардо дійшов висновку, що його батько на старості років просто вижив з розуму: адже, порушивши батьківські наставляння, він не тільки нема чого не втратив, але, навпроти, багато чого придбав. Насміхаючись над пам’яттю батька, нечестивий син задумав порушити й третє наставляння, а заодно й упевнитися у відданості Теодори

Салардо викрал улюбленого мисливського сокола маркіза, відніс його своєму другові Франсоэ й попросив сховати до пори. Возвратясь додому, він убив одного із власних соколів і велів дружині приготувати його на вечерю; їй він сказав, що це вбитий їм сокіл маркіза. Покірна Теодора виконала наказ чоловіка, однак за столом відмовилася доторкнутися до птаха, за що Салардо нагородив її гарним ляпасом. Ранком, уставши спозаранку вся в сльозах від понесеної образи, Теодора поспішила в палац і розповіла маркізові про злодіяння чоловіка. Маркіз воспилал гнівом і повелів негайно повісити Салардо, а майно його поділити на три частини: одну - удові, другу - синові, а третю - катові. Спритний Постумьо викликався власноручно повісити батька, щоб все майно залишилося в сім’ї;

Теодорі його кмітливість довелася по душі. Салардо, що гірко й щиро покаявся у своєї синовней нешанобливості, уже стояв на ешафоті з петлею на шиї, коли Франсоэ доставив маркізові незаперечний доказ невинності друга. Маркіз простив Салардо й велів було замість нього повісити Постумьо, однак Салардо вмовив пана відпустити негідника на всі чотири сторони, а у відшкодування за майно, яким той хотів заволодіти, вручив ледь що не стяглася на його шиї петлю. Про Постумьо ніхто більше нічого не чув, Теодора вкрилася в монастирі й незабаром умерла там, а Салардо вернувся в Геную, де безтурботно прожив ще багато років, роздавши більшу частину свого стану на бажані Богу справи

Інша історія відбулася у Венеції. Жив у цьому славнім місті торговець по імені Димитрио. Свою молоду дружину Полісену він містив у небаченій для їхнього стану розкоші, а всі тому, що дуже любив її. Димитрио часто надовго відлучався з будинку по торговельних справах, гарненька ж і розпещена бабенка в його відсутність стала плутатися з одним священиком. Хто знає, як довго тривали б їхні каверзи, якби не Мануссо, кум і друг Димитрио. Будинок Мануссо стояв прямо навпроти будинку невдачливого торговця, і в один прекрасний вечір він побачив, як священик нишком прошмигнув у двері і як вони з господаркою зайнялися тим, що й слово^-те називати незручно.

Коли Димитрио вернувся у Венецію, Мануссо розповів йому про те, що знав. Димитрио засумнівався в правдивості слів друга, однак той підказав йому спосіб, як самому у всьому переконатися. І от якось раз Димитрио сказав Полисене, що відбуває на Кіпр, а сам тайкома пробрався з гавані в будинок Мануссо. Пізніше ввечері він вирядился жебраком, вимазав особу брудом і постукався у двері власного будинку, молячи не дати йому змерзнути в непогожу ніч. Жаліслива служниця пустила жебрака й відвела йому для нічлігу кімнату, сусідню зі спальнею Полісени. Від сумнівів Димитрио не залишилося й сліду, і рано ранком він вислизнув з будинку, ніким не замічений

УМИВШИСЬ і переодягшись, він знову постукався у двері власного будинку, у відповідь на здивування дружини пояснивши, що, мол, погана погода змусила його повернутися з дороги. Полісіна ледь встигла сховати священика в скриню із платтями, де той і причаївся, тремтячи від страху. Димитрио послав служницю покликати до обіду братів Полісени, сам же нікуди з будинку не відлучався. Шурини з радістю відгукнулися на запрошення Димитрио. Після обіду хазяїн став розписувати, у якій розкоші й достатку він містить їхню сестру, а на доказ велів Полисене показати братам всі свої незліченні коштовності й убрання. Та, сама не своя, один за іншим відкривала скрині, поки нарешті разом із платтями на світло божий не був витягнутий священик. Брати Полісени хотіли було заколоти його, але Димитрио переконав їх у тім, що вбивати духовну особу, так до того ж коли вона в одній білизні, недобре. Дружину він велів шуринам повести ладь. По дорозі додому вони не стримали праведного гніву. Прибили бедняжку насмерть.

Довідавшись про кончину чоловік і жінка, Димитрио подумав про служницю - вона була красуня, добра й пухленька. Вона стала його обожненою дружиною й власницею вбрань і коштовностей покійної Полісени

Закінчивши історію про Димитрио й Полисене, Аріадна, як було домовлено, загадала загадку: «Три добрих друзі якось бенкетували / За стравами заставленим столом, <…> / И от слуга приносить їм у фіналі / Трьох голубів на блюді дорогому. / Всяк свого, не витрачаючись на слова, / Прибрав, і все-таки залишилося два».

Як таке могло бути? Це ще не сама хитромудра з тих загадок, що оповідачки пропонували тим, що зібралися, але й вона поставила їх у тупик. А розгадка така: просто одного із приятелів кликали Всяк.

А от що приключилося якось на острові Капрая. На цьому острові неподалік від королівського палацу жила бідна вдова із сином по імені Пьетро, а на прізвисько Дурень. Пьетро був рибалкою, але рибалкою никудишним, і тому вони з матір’ю вічно голодували. Якось раз Дурневі повезло й він витягся з води великого тунця, що раптом заблагав людським голосом, мов, відпусти мене, Пьетро, від живого мене тобі більше пуття буде, чим від смаженого. Зглянувся Пьетро й відразу був вознагражден - наловив стільки риби, скільки ніколи в житті не видивал. Коли він вертався додому з видобутком, королівська дочка, Лучана, по своєму звичаї, стала зло потішатися над ним. Не стерпел Дурень, побіг на берег, покликав тунця й велів зробити так, щоб Лучана завагітніла. Пройшов покладений строк, і дівчинка, який ледь здійснилося дванадцять років, народила чарівної дитини. Затіяли наслідок:

у палац під страхом смерті зібрали всіх остров’ян чоловічої статі старше тринадцяти років. На превеликий подив, дитина визнав батьком саме Пьетро Дурня

Pages: 1 2