Добутку, що ввійшли в цикл «Історія вічності», об’єднані насамперед інтересом автора, їх відрізняють свої особливості, якась циклічність, повторюваність подій у часі, замкнутість. Одне з оповідань, включених в «Історію вічності», - «Наближення до Альмутасиму».

Оповідання представляє собою щось начебто рецензії на появившийся в Бомбеї в 1932 р. роман, написаний адвокатом Миром Бахадуром. Герой роману, чиє ім’я жодного разу не названо, - студент права в Бомбеї. Він відійшов від релігії своїх батьків - ісламу, але наприкінці десятої ночі місяця мухаррама виявляється в гущавині бійки між

мусульманами й індусами. Три тисячі чоловік б’ються, і студент-вільнодумець, вражений цим, втручається в боротьбу. У розпачливій бійці він убиває (або думає, що вбиває) індуса. З’являється кінна поліція й приймається хльостати всіх підряд. Студентові вдається втекти майже з-під кінських копит. Він добирається до окраїни міста й, перелізши через огорожу, виявляється в запущеному саду, у глибині якого височіє вежа. Зграя собак з вовною «місячних кольорів» кидається на нього через чорні кущі. Переслідуваний студент шукає порятунки у вежі. Він вибігає по залізним сходам, на якій не вистачає декількох сходів, і виявляється на плоскому даху із зяючим колодязем у центрі. Там він зустрічає виснажену людину, що зізнається, що його заняття - красти золоті зуби трупів, які на ніч залишають у вежі. Розповідає він і інші мерзенні речі, зі злістю говорить про якихось людей з Гуджарата. На світанку знесилений студент засипає, а прокинувшись, виявляє, що злодій зник, а з ним - кілька сигарет і срібних рупій студента. Згадуючи про минулу ніч, студент вирішує загубитися на просторах Індії. Він міркує про те, що виявився здатний убити ідолопоклонника, але разом з тим не знає, хто більше прав - мусульманин або ідолопоклонник. З голови в нього не виходить назву «Гуджарат», а також ім’я якоїсь «малкасанси», жінки з касти грабіжників, на яку з особливою злістю обрушувався грабіжник трупів. Студент доходить висновку, що злість такої мерзенної людини може бути прирівняна до похвали, і вирішує - без особливої надії - відшукати цю жінку. Помолясь, студент неквапливо пускається впуть.

Далі в оповіданні з’являється безліч діючих осіб, а пригоди студента тривають на низменностях Паланпура, на один вечір і одна ніч герой затримується в кам’яних воріт Биканера, він бачить смерть сліпого астролога в передмістя Бенареса, стає учасником змови в Катманду, молиться й блудить серед чумного смороду Калькутти, спостерігає народження дня на море з контори в Мадрасе, спостерігає вмирання дня на море з балкона у штаті Траванкор і замикає орбіту відстаней і років у тім же Бомбеї за кілька кроків саду із собаками місячної масті. Невіруючий і студент, що втік з батьківщини, попадає в суспільство людей найнижчого штибу й пристосовується до такого життя. Раптово він зауважує в одному з навколишніх його покидьків якесь зм’якшення: ніжність, замилування, мовчання. Студент догадується, що сам його співрозмовник не здатний на такий раптовий зліт, отже, у ньому відбився дух якогось друга або друга його друга. Роздумуючи над цим, студент приходить до містичного переконання:

«Десь на землі є людина, від якого це світло виходить; десь на землі є людина, тотожний цьому світлу». І студент вирішує присвятити життя пошукам цього людини

Він ловить слабкі відблиски, які ця душа залишила в душах інших: на початку - легкий слід посмішки або слова; наприкінці - яскраве горіння розуму, уяви й доброти. У міру того як виявлені студентом люди виявляються усе більш близько знайомими з Альмутасимом, частка його божественності все збільшується, але зрозуміло, що це лише відбиття. Перед Альмутасимом студент зустрічає привітного й життєрадісного книгопродавця, а перед ним - святого. Після багаторічних мандрівок студент виявляється в галереї, «у глибині якої двері й дешева циновка з безліччю намиста, а за нею сяйво». Студент запитує Альмутасима. Чоловічий голос, неймовірний голос Альмутасима, запрошує його ввійти. Студент відсуває циновку й проходить

На цьому закінчується виклад самого тексту й випливають деякі критичні зауваження: Мир Бахадур Алі писав роман як алегорію: Альмутасим - це символ Бога, а етапи шляхи героя - це якоюсь мірою щабля, пройдені душею в містичному сходженні. По деяких описах можна судити, що Альмутасим повинен вселяти ідею про єдиного Бога. У першій сцені роману можна знайти аналогії з оповіданням Киплинга «У міській стіні». Слід також зазначити, що існують якісь точки дотику роману з «Бесідою птахів» Фаридаддина Аттара. Зміст цієї поеми перського містика полягає в наступному: цар, що прилетів здалеку, птахів Симург (чиє ім’я означає «Тридцять птахів») роняє в центрі Китаю чудове перо, і птаха, що утомилися від анархії, відправляються на його пошуки. Вони переборюють сім долин або морів. Багато хто з мандрівників відмовляються від пошуків, багато хто гинуть. Пройшовши очищення, лише тридцять птахів вступають на гору Симурга. От вони бачать його, і ним стає ясно, що вони і є Симург і що Симург - кожна з них і всі вони разом. Точками дотику з романом Миру Бахадура Алі можна вважати кілька слів, приписуваних Альмутасиму, які розвивають сказане колись героєм, це (і інші мрячні аналогії) може служити позначенню тотожності шуканого й шукаючого, означати тотожність шуканого й шукаючого, може означати, що останній впливає на першого. В одній із глав утримується натяк на те, що Альмутасим і є той «індус», якого студент, як йому здається, убив

В. С. Кулагина-Ярцева