В 1857 р. вийшло «Дохідне місце» Островського, що викриває тодішній бюрократичний лад з його чиновниками-хабарниками, продажними кар’єристами, підлабузниками. П’єса ця була надрукована в журналі «Російська бесіда». У комедії зіштовхуються дві сили: суспільна сила, що пробуджується нова, в особі Жадова й сила консервативних грубих традицій, представлена в особі самодура Вишневського і його прихильників - Юсова й Белогубова. Моральна перемога залишається за Кадовым. У цьому трактуванні Жадова й у негативному зображенні миру чиновників-хабарників і полягало прогресивне значення п’єси. Заслугою Островського з’явилося й те, що в його п’єсах були представлені на суд суспільства не тільки дрібні, але й високопоставлені чиновники.

У тім же 1856 р. Островський зробив з науково-етнографічною метою більшу поїздку по верхів’ях Волги (від Твері до Нижнього Новгорода), що збагатила його новими коштовними матеріалами для творчої роботи. Зібраного матеріалу вистачило йому на кілька драматичних добутків. Кращим з них була «Гроза», закінчена автором в 1859 р.

У комедії «Не у свої сани не сідай» виведений був, наприклад, відставкою кавалерист Вихорез, що промотав свій стан і намеревавшийся поправити справу вигідним одруженням з купецькою дочкою. У добутках другого періоду творчості Островського галерея дворянських типів збільшується. Ми зустрічаємо тут і представників титулованої знаті, що промотують залишки більших спадкових майн, і шукачів багатих наречених, і авантюристок, що розраховують на «вигідну партію», і безтурботних марнотратників життя, і навіть самих звичайних приживав у багатих купців.

Ціла група таких представників що розорився барства виведена в комедії «Скажені гроші». Чебоксаров, що втратився служби за те, що «не знав розходження між своїми й казенними грошима», і тепер марне пытавшийся врятувати свій останній маєток; дочка його Лідія, що не бажає знать, «що значить дорого, що дешево», і готова торгувати своєю красою; К у ч у м о в, що промотався аристократ, зі смутком що відзначає, що князівські й графські палаци перейшли до «Петровим да Івановим»; Т е л я т е в, що безтурботно пропалює гроші в надії на спадщину з боку «одинадцяти тіток і бабусь»; Глумів, що цікавиться головним чином клубом і ресторанами, зовсім безпринципний людина, такі колоритні фігури цих представників збіднілого барства в комедії «Скажені гроші». Чебоксаровых, Кучумовых, Телятевых і Глумовых поєднує те, що всі вони живуть на «скажені гроші», тобто гроші, які попадають до них випадково і які довго в їхніх кишенях не тримаються.

У комедіях «Ліс» (1871) і «Вовки й вівці» (1875) ми зустрічаємося з іншим різновидом дворянської групи. Це поміщиці Г у р м ы ж с к а я («Ліс») і Мурзавецкая («Вовки й вівці»). Вони ще зберегли видимість зовнішнього дворянського благополуччя. У них є маєтку, слуги, родичі, що живуть на їхній рахунок. Але моральне розкладання торкнулося й цих представників останніх «дворянських гнізд».

Гурмыжская, розбещена бариня, зайнята цілком сзоими любовними пригодами й, незважаючи на похилий вік, виходить заміж за недоученого гімназиста.

А Мурзавецкая, помещицаханжа, «панянка» років шістдесятьох п’яти, не ладь використовувати навіть підроблені листи й векселі для підтримки добробуту, що похитнулося. У такому викривальному плаке малює Островський дворян.

Багато уваги в добутках другого періоду творчості Островський приділяє й зображенню ділків нової складки, що прийшли на зміну Большовым і Тит Титычам із Замоскворечья. Такі Васильків («Скажені гроші»), Беркутів («Вовки й вівці»), Кнурів і Вожеватов («Безприданниця»), Великатов («Таланти й шанувальники»). Це вже далеко не колишні неосвічені самодури начебто Большова й Дикого. Навпаки, ділки ці звичайно освічені, знайомі навіть із західноєвропейськими порядками. Такоз, наприклад. Волошок у п’єсі «Скажені гроші». Це розважливий, енергійний ділок. Такий і Беркутів («Вовки й вівці»), хижа натура якого підкреслена навіть у його прізвища, тип ділка із дворян, що цікавиться очним образом будівлею заводів, залізничними спекуляціями й придбанням лісових угідь. Це виверткий, щасливий і сміливий «лицар наживи я чистогану».

У трьох п’єсах Островський з особливим співчуттям зупиняється на художній характеристиці акторського середовища («Ліс», «Таланти й шанувальники», «Без вини винні»). Провінційні актори тягнули в нас тоді животіння. Так зване «світське» суспільство вважало ще тоді професію «комедіантів» негожої й ставилося до неї свысока, зневажливо. Інакше дивився на цю професію Островський, близько знайомий з артистичним середовищем. Ідейність, почуття власного достоїнства, презирливе відношення до людей, привілею яких засновані на багатстві й високому суспільному становищі, любов до мистецтва- от ті почуття, які характеризують кращих, представників акторського миру в бстрозского. Моральна перевага актора Нещаслива ц е в а над вульгарним середовищем провінційних поміщиків особливо сильно звучить у наступних його словах: «Комедіанти? Ні, ми артисти, шляхетні артисти, а комедіанти ви. Ми, коли любимо, так уже любимо; коли не любимо, так сваримося або б’ємося; коли допомагаємо, так уже останнім трудовим грошем. Ази? Ви все життя тлумачите про благо общестза, про любзи’к людство. А що ви зробили?»

Особливе місце у творчості Островського й у всієї російської драматургії займає весняна казка «Снігурка» (1873). Островський мистецьки використовував в «Снігурці» багатство російської народної поезії: обрядові й ліричні пісні, повір’я, весільні вироки місцеві преданья (наприклад, про град берендеїв).

Безсумнівно також вплив на казку Островського чудового пам’ятника російської літератури XII в. - «Слова об полицю Игореве», яких можна відчути й у хорі гуслярів, і у звертанні Купавы до бджілок, хмелю й ріці, що нагадує за формою плач Ярославівни. Використовуючи всі ці джерела, Островський по-своєму переробив їх - вклав у них свій зміст і створив справжній поетичний шедевр.

• Основна думка казки Островського може бути виражена в наступних словах. Любов - могутнє почуття, властиве всякій живій істоті, почуття природне й неминуче. За коротку мить цього прекрасного, сзетлого почуття можна заплатити життям. Життям своєї заплатила за кілька щасливих митей любові й Снігурка. Вона була цнотлива й холодна. Але з настанням весни й у її серце прокинулася потреба в любові й радості. Мати-весна нагадує їй, що любов погубить її, але Снігурка відповідає:
• Нехай гину я, любові одне мгновенье
• Дорожче мені років туги й зліз…

Зустрівши Мизгиря, вона полюбила його, і увесь світ наповнився для неї незнайомим зачаруванням. Але недовго тривало її щастя. Вічний ворог Діда Мороза - Яріло Сонце - губить Снігурку, і вона вмирає, станувши, «як весняний сніг».

Образ Снігурки переносить нас у мир казкової народної фантастики. Але життя берендеїв, намальоване в п’єсі, відтвориться Островським у рисах замальовок, хоча й у смаку народнопоэтических історичних подань: тут і цар в «візерунковому каптані», і бояри з бояринями, і блазні, і глашатаї, і народні ігри, свята й звичаї й т.п.

Образи Снігурки, Леля, Купавы, пануючи Берендея й інших овіяні в п’єсі справжньою поезією, а скарги Купавы і її розмова з Берендеєм належать до кращих поетичних скарбів російської драматичної літератури.

Поетичні достоїнства «Снігурки» залучили до себе увага найбільших російських композиторів - Чайковського й Рамского-Корсакова, що написали музику на сюжет цієї казки.