Найпоширеніша тематична група — легенди про життя померлих наглою смертю. Це — оповіді про позагробне життя повішельників, потопельників, дітей, які померли нехрещеними, про душі вбитих людей, що шукають помсти та ін. Ці розповіді становлять значну частину народної демонології, і деякі вчені схильні виділяти їх в окрему групу — демонологічні легенди. Характерно, що в образах мерців переважно зустрічаються особи чоловічої статі. Відомий сюжет — нагло померлий чоловік-демон намагається забрати до себе у підземний світ дружину чи наречену. Уявлення про духів жіночої статі скоріше анімістичні, ніж демонологічні. Вони зводяться до сюжету про прагнення чоловіка взяти шлюб з русалкою чи мавкою, щоб заручитися її опікою над його господарством. Поширений також сюжет про спокусу і потоплення русалкою молодого хлопця. У жодній з легенд не згадується про любовні зв´язки з русалкою чи мавкою, як і з іншими демонами культу предків, бо такі легенди дотичні з віруваннями, де подібні стосунки з померлими роду суворо табуйовані. Однак нерідко в легендах оповідається про те, як людина добивається прихильності померлого духу і заручається його підтримкою й надприродною допомогою.

До цього розряду належать сюжети про домовиків (духів предків, що охороняють родинне вогнище, маєток, сприяють збагаченню і процвітанню родини). Крім домовика, зустрічаються й інші духи — господарі, які, на відміну від духів природи, володіють та опікуються якимось матеріальним маєтком: замком, руїнами, хатою-пусткою, могилою, печерою та ін. Найстійкіші у цій групі образи духів, що стережуть скарби, заховані під землею, під водою, під руїнами, у печері (часто це — заложні мерці). У легенді «Заклятий льох» такий дух змальований в образі сивобородого старця, який з´явився бідному пастушкові. (Старші хлопці зняли з молоденького пастушка шапку і кинули у глибокий льох. Він не міг її дістати і плакав, а коли залишився сам, йому з´явився дух льоху і подав шапку, повну золота). Охоронцем скарбу може бути карлик або ж тварина, пов´язана з ритуалами будівництва (червоний півень, золоторунна вівця, поросятко із золотою щетиною, корова чи кінь). Але найчастіше це — віщі сиві старці, які діляться своїм скарбом із добрими людьми за винагороду.

Подібні за своєю образною семантикою легенди про заставні сили, які теж ґрунтуються на уявленнях про духів померлих предків, котрі шкодять за нехтування певними ритуалами (наприклад, в період спалення трупів як звичайної форми поховання були випадки, коли померлий в лісі чи утоплений залишався неспаленим і за це мстився своїм рідним). Звідси походить назва найдавнішого із таких образів — «упир», що означає «неспалений». Ця міфічна істота має подібну назву в мові всіх слов´янських народів: білоруське «вупор», польське «upior», чеське «upir», болгарське та російське «вампір». За спостереженням В. Давидюка у монографії «Українська міфологічна легенда» (Львів, 1992) українські легенди про упирів зводяться до трьох основних сюжетів.

1.  Упир умовляє дружину чи наречену перейти жити до нього. Засмучена дружина не підозрює, що це демон, і дає згоду. Опинившись на цвинтарі, здогадується про все і втікає від нього, простеливши в могилу сувій полотна. Утікаючи від погоні чоловіка-упиря, вона забігає в хату, де на лаві лежить звичайний мрець, який встає і б´ється з упирем, захищаючи жінку. Бійка закінчується фатально для упиря: співає півень, і він стає смолою, а мрець знову лягає на лаву. Цей сюжет перегукується найбільше з похоронним обрядом (простилання полотна у могилу) і повір´ями про відвідини живою людиною потойбічного світу з успішним поверненням. Традиційно зображена довга дорога звідти (туди жінка з упирем потрапляє миттю; назад іде майже два роки).

2.  Упир хоче забрати чи розірвати жінку, але вона рятується тим, Що до третіх півнів розповідає йому, як робиться полотно. Тема оповіді вибрана не випадково. Вона з´являється не тільки тому, що виробництво полотна — довгий процес від оранки землі до вибілювання (у Деяких легендах становить 15 операцій різних видів праці), що служить вдалим прийомом зволікання часу. Ця розповідь пов´язана з магією вузла та ткацтва (зав´язати шлях); а також — з весільним обрядом і асоціюється з відмовою упиреві-нареченому. В обряді сватання, крім принизливого звичаю давати у знак відмови гарбуза, використовувався інший, менш образливий звичай — повідомлення про те, що дівчина не може вийти заміж цього року, бо ще не готові її рушники. Така відмова супроводжувалась описом затяжного приготування рушників на знак «оправдання» дівчини, і щоб не ображати сватів. Саме цей звичай був поширений на Поліссі.

3. Жінка щоночі спить з упирем, від чого чахне сама і народжує дітей без кісток. Після цього задумує його позбутися і робить це магічним чи іншим шляхом. Шляхів порятуватися від упиря у легендах є кілька, але всі вони зводяться до того, щоб його здивувати. На думку О. Потебні, найчастішим прийомом є примусити упиря (який постійно мовчить) заговорити або засміятися. Рідше — повідомити йому про те, чого він ніколи не знав і не чув (він, як представник хтонічного світу, повинен знати все, а тому факт незнання викликає не лише здивування, а й є причиною сумніву у своїй силі). В. Давидюк вказує ще один шлях — приголомшення упиря недоладними, незвичайними діями: жінка зустрічає його вночі святково одягнена, будить і збирає дітей, і вони йдуть із хати. На питання «Куди?» відповідає, що йде на весілля брата з сестрою, а на здивування «Чи таке може бути?» відповідає: «А хіба буває, щоб мертвий до живої ходив?» (ця формула зберігається у всіх легендах), чим його перемагає.

Менш поширеними заложними духами виступають в легендах покутники, русалки, потерчата та інші, які з´являються за певних обставин своїм родичам і мстять їм за якісь «провини» перед померлими, їх образи виникли на основі дохристиянських вірувань. Першою ознакою цього є неприйняття хтонічними істотами світла (вони не бояться хреста, а тому оберегом від русалки, наприклад, є не хресний знак, а світло свічки) тощо.

Ще одна тематична група міфологічних легенд — оповіді, де фігурують не надприродні істоти, а живі люди, наділені надприродними якостями чи вміннями: чаклуни, відьми, ворожбити, чорнокнижники, знахарі та ін. С. Токарев у праці «Религиозные верования восточно-славянских народов 19 — нач. 20 в.» (М., 1957) пише: «Одним з найдавніших, якщо не найдавнішим, предметом релігійно-магічних уявлень людини є, безумовно, сама людина»303. Він вважає, що страх перед природою первісна людина відчула лише після того, коли повірила у таємничу силу окремих людей. Такими були перші жерці поганського періоду Русі, волхви і чорнокнижники — представники магії, які своїми знаннями і вміннями (часто успадкованими від предків) підпорядковували собі духів і сили природи. Від них і походять образи різних чаклунів, які відрізняються своїми функ діями і вміннями. Пізніше виникли подібні жіночі образи (відьми, знахарки, чарівниці та ін.). їх вважають похідними, бо у пам´ятках культури нема згадок про культових жінок-жриць чи волхвів.

Чаклуни в легендах умовно поділені на «добрих» і «злих»: одні яасилають зло, інші його знешкоджують, відвертають від свого роду-племені, але за своїми функціями та діями однакові. Найнебезпечнішим вважався чужоплемінний чаклун (можливо, саме його називали «ворожбит», від «ворог», чаклун ворожого племені). Його дії протистояв знахар (той, хто знає задуми, наміри, способи відвороту). Він виконував роль охорони племені (хоч для іншого племені був «ворожбитом») і мав свої функції: завжди був дружбою нареченого під час сватання дівчини із чужого племені, відвертав від нього поганий вплив чужих ворожбитів (тому дружко — друг проти ворогів).

Цікаво, що у легендах знахар, який допомагає людині позбутися «нечистої сили», у жодному із відомих сюжетів не вступає з ними у протиборство, а, навпаки, «співпрацює з ними, часто підкоряється їх волі, іде на різні компроміси». Будучи «добрим» до своїх одноплемінників, він може завдати шкоди чужим, насилати на них хвороби.

Слова на означення різних видів чаклунів характеризують людину з точки зору езотеричних знань чи вмінь. Подібними до «знахар» (від «знати») є «відьмак», «відун», «відьма» (від старослов´янського «ведать» — знати). Це чаклуни-провидці, які знають минуле, теперішнє і майбутнє, радять, як діяти у різних обставинах; «хмарники», «градобури» наганяють або відводять дощові чи градові хмари, «химородники» (циганське слово, що означає «коваль», людина що має справу з вогнем) — чаклуни, що опанували якийсь фах і з його допомогою роблять темні справи.

Pages: 1 2 3