1845 р. створено Російське географічне товариство, в рамках якого (а згодом ще й у складі Комісії для опису губерній Київської навчальної округи – Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської та Волинської) з російськими вченими співпрацювали М. Максимович, А. Метлинський, М. Маркевич, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Маркович, брати Т. і Й. Рильські, Д. Журавський, П. Чубинський, В. Тарновський та інші. Традиційними ставали спільні наукові (етнографічні, фольклорні, археографічні) експедиції, поїздки та особисте листування з ученими, літераторами інших народів.

Більшої систематичності набуває театральна справа, активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині ХІХ ст. Україна висувала тільки окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то наприкінці 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім і професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, О. Маркович, а в Галичині – О. Бачинський, А. Моленцький та ін. Обмежений лише кількома класичними п’єсами І. Котляревського й Г. Квітки-Основ’яненка український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Писаревського. Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушалевича, П. Свенціцького, К. Устияновича, О. Огоновського, Ф. Заревича ті ін.

Помітних успіхів досягають українська музика й живопис, представлені такими іменами, як композитори С. Гулак-Артемовський, Я. Комарницький, Д. Бонковський, В. Заремба, О. Рубець, М. Вербицький, С. Воробкевич, А. Вахнянин, художники І. Сошенко, К. Устиянович, В. Орловський, К. Трутовський. Вершинними в цих галузях мистецтва була творчість Т. Шевченка – живописця, графіка, офортиста – й композитора М. Лисенка, який саме в цей час закладав основи української музики в її традиційних оперних, симфонічних і романсово-пісенних жанрах.

Отже, 40-ві - 60-і роки були не лише важливим, а й принципово новим періодом у сфері духовного життя українського народу.

Хоч того часу спостерігалося ще співіснування різних літературних напрямів і стилів, провідною тендненцією був дальший розвиток реалістичних форм і елементів. Співіснування реалізму з романтизмом і визначало національну своєрідність українського літературного процесу.

Якщо в ряді західноєвропейських літератур романтизм поступово «вмирав» природною смертю, в Україні він досить часто органічно поєднувався з реалізмом навіть у творчості одного й того самого письменника. Однією з особливостей українського романтизму шевчеківського періоду було те, що він «став на соціальну дорогу», і в ньому дедалі голосніше виявлявся волелюбний громадянський пафос із відповідною стильовою експресією та образністю.

На зміну романтичному інтересу до «вищих» сфер духовного життя людини приходить інтерес до життя земного з його буденною звичайністю, заземленою «безгеройністю» (на взірець берлінських оповідань Е. Т. Гофмана, повістей Ж. Жанена, ранніх творив Бальзака й Діккенса, петербурзьких оповідань Гоголя тощо). Рисами «натуральної школи» позначено російські оповідання й повісті Є. Гребінки, П. Куліша, Т. Шевченка й навіть деякі поезії Шевченка та С. Руданського.

Посилена увага художника до реалій повсякденного життя в реалістичних творах водночас вела (хоч як це парадоксально) до зменшення питомої ваги етнографізму. Широта й глибина відтворення дійсності досягалися завдяки посиленню аналітичного первня в його соціальному та психологічному вимірах.

Якщо в творах просвітницького реалізму об’єктом соціальної критики були тільки окремі явища й вади панівного ладу, то поступово ця критика спрямовується на всю самодержавно-кріпосницьку систему. Відбуваються істотні зміни й у характері типізації – в соціальному романі конфлікт набуває дедалі виразнішого характеру, що зумовило, зокрема й появу нових героїв – представників найбільш радикального й соціально активного середовища різночинців. З’являються персонажі з індивідуальними характерами, що саморозвиваються залежно від суб’єктивних особливостей та об’єктивних обставин.

Саме з посиленням аналітичного первня у відображенні дійсності та індивідуального підходу в характерології слід пов’язувати й формування різних течій у реалізмі 40-60-х років - етнографічно-побутової, соціально-побутової соціально-психологічної й (що особливо показово й важливо для зрілого реалізму) народження індивідуальних творчих методів. Найхарактеріншим у цьому сенсі є Шевченко, якив був родоначальником ряду художніх течій, а водночас (як багата й розмаїта творча особистість) не належав виключно до жодної з них.

Pages: 1 2 3