Але ж земельна реформа 1861 р., й ліберальні зміни не вивели самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних залишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила глибинну сутъ суспільно-економічного життя Росії. Важливу роль у посиленні визвольних прагнень усіх уярмлених народів Європи, зокрема й українського, відіграло польське повстання 1863 р., в якому брали участь студенти Київського університету й демократично налаштовані офіцери, зокрема Андрій Потебня, брат відомого мовознавця Опанаса Потебні. Деякі учасники польського визвольного руху виявляли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру, а іноді беручи й безпосередню участь у її творенні.

З розвитком національно-визвольної боротьби активізується культурне життя в Україні, посилюється соціальна та ідейна диференціація всередині української нації. Окреслюються суспільно-політичні напрями серед української інтелігенції Галичини й Закарпаття, що зрештою привело до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших – на російське самодержавство, а других – на цісарську монархію) певною мірою визначала й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Народництво - ідейно-просвiтницький рух українства за звiльнення з-пiд соцiального та нацiонального гноблення. Виник у першiй половинi XIX ст. в лiтературному середовищi, швидко еволюцiонував вiд романтичних, незрiдка екзальтовано-культованих трактувань народу як таємної мiстичної сили («козакофiльство» харкiвських романтикiв, молодого П. Кулiша та iн.; вроджений демократизм тощо), вiд «балади» до ретельного аналiзу стану та причин втрати статусу суб’єкта iсторичного поступу цим народом й усвiдомлення потреби боротьби за його визволення (Б. Грiнченко, П. Грабовський, М. Старицький, «Братство тарасiвцiв» i т. д.). Вважалося, що народ запав у «летаргiйний» сон, його передовницько-культурнiй роботi, яка для безправних народiв, на думку Б. Грiнченка, ставала «в деякi iсторичнi моменти питанням, що може переважити всi iншi, забирати всi сили, якi зостаються пiсля неминучих змагань нашого фiзичного iснування». Праця задля такої мети подеколи зводилася до буквально з нуля за абсолютно несприятливих умов, на що могла зважитись сособистiсть великої одержимостi, якою виявився Б. Грiнченко. Поряд з дедалi глибшим усвiдомленням нацiональної iдеї письменники-народники, котрi дотримувались аналогiчних настанов, утверджувались у переконаннi, що людське щастя здобувається мирним i чесним шляхом. Цим вони рiзнилися вiд перейнятих ультрареволюцiйним ектремiзмом росiйських «народовольцiв» - апологетiв соцiальних та iгнорантiв нацiональних iнтересiв. Та й виступати вiдкрито проти Росiйської iмперiї було небезпечно, тому народництво обирало досить обережну, зовнi неначе лояльну тактику оборони дезонтологiзованого простору українства. Дещо активнiшу позицiю займали «народовцi» на теренах Галичини. Багато шкоди завдали українськiй справi «москвофiли» - реакцiйне вiдгалуження народництва, спецiально культивоване московським урядом для реалiзацiї своїх експансiонiстських iнтересiв на теренах України. Народництво – iсторично необхiдна, i, безперечно, вагома сила у нацiонально-суспiльному життi України. Воно мало авторитетний вплив на гормадськiсть, берегло нацiю, її культуру вiд остаточного винищення, закладало основи нацiонального пробудження. Але народницька iдеологiя, офiруючи розмаїтi духовнi прояви української душi лише однiй великiй метi нацiонально-соцiального визволення, була переважно байдужою для високого мистецтва, яке розглядала крiзь призму службових обов’язкiв. За таких умов вважалося, що займатися суто художнiми питаннями – «аморально». Диктат соцiальної дiйсностi вiдводив естетичним категорiям другорядну роль. У такiй утилiтарнiй заангажованостi вчувався вiдгомiн європейського позитивiзму, часто у вульгарному росiйському претлумаченнi, що вплинуло на М. Драгоманова, Iвана Бiлика (Рудченка), С. Євремова та iн., проголошувало, за В. Бєлiнським, естетичнi цiнностi предметом… «сибаритської насолоди». Модне «хлопоманство» (або «мужикофiльство») зводилося ледь не до культу, жорсткий егалiтаризм вимагав вiд письменникiв спрощення, популяризаторського письма, нiбито лише в такiй формi зрозумiлого «темному» народовi. Звiдси брала початок недовiра до iнтелектуальних можливостей та естетичного смаку народу. Заангажованiсть, переростаючи у закомлексованiсть, завдавала непоправної шкоди творчому потенцiалу нацiї. Будучи у XIX ст. єдино правильною вiдповiддю на виклик iсторiї, єдино можливе формою iснування культури та лiтератури, народництво уже на початку XIX ст. втратило енергiю благородних поривань свого раннього перiоду, перетворилося на неадекватну новим iсторичним обставинам гальмiвну силу на шляху вiдродження нацiї та творчих пошукiв письменства. За спостереженням М. Срiблянського, течiя демократична у своїй полiтично-соцiальнiй сутi, вона звела свою дiяльнiсть на вузьку смугу «млявого домашнього культурництва». Однак при цьому народництво виявило неабияку життєздатнiсть, окреслилось у виглядi консервативної «червоної просвiти» в добу «розтрiляного вiдродження» та прозрiлого неонародництва у 60-тi (В. Симоненко, I. Дзюба та iн.).

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформлюється у вигляді культурно-освітніх об’єднань – «Громад», що возникали в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга.

Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств – від прогресивно налаштованих ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів). Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.

Соціальна й ідейна диференціація та конфлікти, звичайно, не виключали й потужних, історично неперервних інтеграційних процесів усередині українського народу, які консолідували його в націю. Саме ті тенденції, що різною мірою й інтенсивністю виявлялися як у діяльності окремих партій і груп, так і подеколи в гострій полеміці між ними, загалом сприяли піднесенню національної самосвідомості народу, розвитку національної культури рідною мовою, забезпечували об’єктивну цілісність культурного процесу й становили підгрунтя опору шовіністичній асиміляційній політиці російського самодержавства (Валуєвський циркуляр 1863 р.) та польської шляхти (переслідування «хлопоманства»).

Однією з основних сфер діяльності громад була організація культурно-освітньої, наукової та видавничої роботи, зокрема влаштування недільних шкіл для народу (за прикладом українських громадівців ця форма роботи згодом поширилася й у Росії), створення підручників і популярних книжок.

На 40-ві - 60-і роки припадає організація історичних, ахреологічних і археографічних досліджень в Україні та видання низки важливих історико-етнографічних документів. Новими збірками й дослідженнями М. Максимовича («Дни и месяцы украинского селянина», «Сборник украинских песен»), А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), М. Костомарова («Об историческом значении русской народной поэзии»), П. Куліша (»Записки о Южной Руси», «Украинские народные предания»), М. Закревського («Старосветский бандуриста»), М. Номиса («Українські приказки, прислів’я і таке інше») поповнилася українська фольклористика. Матеріали народнопоетичної творчості поряд з оригінальними творами української літератури стали основою для складання словників (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, П. Галузенко-Морачевський, М. Гатцук, О. Афанасьєв-Чужбинський, К. Шейковський, лінгвістичних досліджень і спроб нормалізації українського правопису (М. Максимович, П. Куліш).

Розроблений П. Кулішем правопис спочатку застосовувався у виданнях його петербурзької друкарні, «Кобзарі» Т. Шевченка 1860 р., журналі «Основа», а згодом – у ряді книжкових і періодичних видань Східної Галичини й зрештою ліг в основу усталеного правопису кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Усе це створювало наукове підгрунтя для формування концепції самобутньої української літературної мови, постійне вдосконалення якої спиралося як на теоретичні парадигми, так і на дані літературної практики.

Цього часу значно розширюються контакти діячів української культури з представниками культур інших слов’янських народів. Члени «Головної ради руської» та «Руського собору» взяли участь у Слов’янському з’їзді (Прага, 1848 р.). Того ж року у Львові відбувся перший, а 1850 р. – другий з’їзд руських (українських) учених.

Pages: 1 2 3