Із 40-х років ХІХ ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу та ідейно-естетичним розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму.

У суспільно-історичному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права, коли вся передова суспільна думка посилено шукала шляхів і засобів розв’язання назрілих соціальних конфліктів.

Джерелами формування визволних програм були й соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні настрої дворянства, нові віяння в громадському житті, що зачиналися в процесі боротьби проти реакційної ідеології самодержавства під впливом прогресивної суспільної думки Європи.

Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв у країні та активізації визвольної боротьби українського народу були події буржуазно-демократичних революцій у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо в Австрії, які безпосередньо зачіпали й населення західноукраїнських земель.

Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації - Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 – січні 1846 років.

Кирило-Мефодiївське братство, або Українсько-Слов’янське товариство Св. Кирила й Мефодiя – таємна полiтична антицаристська органiзацiя, виникла у Києвi в середовищi нацiонально свiдомої української iнтелiгенцiї у груднi 1845 – сiчнi 1846, проiснувала до березня 1847. Попередником Кирило-Мефодiївського братства був київський гурток 1843-45 (П. Кулiш, О. Навроцький, О. Маркович, Д. Пильчиков, В. Бiлозерський, М. Гулак, М. Костомаров та iн.). Засновники – М. Гулак, М. Костомаров, В. Бiлозерський. До товариства входили О. Маркович, О. Навроцький, І. Посада, П. Кулiш, Д. Пильчиков, О. Тулуб (дiд письменницi Зiнаїди Тулуб), Г. Андрузький, М. Савич. У квiтнi 1846 членом Кирило-Мефодiївського братства став Т. Шевченко. На початку 1847 число братчикiв наближалося до ста. Можна припустити, що бiльшiсть була просто прихильної до iдей братства. Та й за даними слiдства 1847, основу органiзацiї на кiнець 1846 складало 12 осiб. Контакти ж учасникiв братства були у Чехiї, Литвi, Польщi, Бiлорусi, Росiї. Кирило-мефодiївцiв об’єднували любов до України, її iсторiї, мрiї про самостiйне iснування кожного слов’янського народу на засадах парламентаризму, про слов’янську федерацiю як рiвноправне об’єднання незалежних держав. Полiтичнi погляди Кирило-Мефодiївського братства виключали прояви авторитарностi. Освiченiсть i християнська мораль були основою уявлень Кирило-Мефодiївського братства про засади майбутнього ладу. Органiзацiя була певною мiрою вiддзеркаленням молодоєвропейського руху у розмумiннi iдеалiв суспiльного прогресу, високої мiсiї науки, освiти, мистецтва. Програмнi положення товариства викладенi у «Книзi буття українського народу» («Закон Божий»), автором якої був М. Костомаров, у «Статутi Слов’янського товариства Св. Кирила i Мефодiя», що мав записку-пояснення, написану В. Бiлозерським, у вiдозвi «Брати українцi!», «Братья великороссияне и поляки!» За доносом студента О. Петрова члени Кирило-Мефодiївського братства були арештованi i вiдправленi до Петербурга. М. Костомарова арештували в Києвi у його помешканнi, Т. Шевченка – на перевозi через Днiпро, П. Кулiша i В. Бiлозерського – пiд Варшавою, М. Гулака – в Петербурзi i т. д. Документи слiдчої справи складали 19 томiв, особливо крамольним вважався рукопис «Закону Божого», у якому зафiксовано уроки iсторiї України у зв’язках iз загальної iсторiєю людства на принципах високої духовностi. Мова йшла, зокрема, i про найтрагiчнiшi сторiнки української iсторiї – знищення козацтва й Запрозької Сiчi, подiл України мiж Польщею та Росiєю в XVII ст. Одна з причин нашої нацiональної трагедiї сформульована так: Україна «попалась у неволю, бо вона по своєй простотi не пiзнала, що там був цар московський, а цар московський усе рiвно був, що iдол i мучитель». Кирило-мефодiївцi були покаранi без суду. М. Костомаров – роком одиночної камери у Петропавловськiй фортецi та 8-рiчним засланням до Саратова (щоправда, мiг там займатися науковою роботою, а потiм мати закордонi поїздки, працю в Петербурзькому унiверситетi, можливостi друку i т. iн.). Т. Шевченка покарали десятирiчною солдатчиною в Оренбурзьких степах iз забороною писати i малювати. П. Кулiшевi визначили чотири мiсяцi ув’язнення i заслання до Вологди, замiненої одразу ж Тулою, де перебував три роки i три мiсяцi. М. Гулаковi випали три роки ув’язнення, далi – Сибiр, зникнення з обрiї культурного i полiтичного життя, праця на посадi вчителя математики в однiй iз тифлiських гiмназiй. Студенти I. Посяда й Г. Андрузький були висланi до Казанi для закiнчення навчання у тамтешньому унiверситетi. О. Маркович, О. Навроцький, В. Бiлозерський потрапили на службу у вiддаленi росiйськi мiста. Уряд намагався не надавати розголосу цiй справi, хоч приховати її було неможливо. Рiзною була реакцiя iнтелiгенцiї. Вiдомий, наприклад, лист В. Бєлiнського, який обурюється українськими «змовниками», цинiчно, грубо пише про Шевченка, Кулiша – «этих хохлов», яких йому «не жаль». Розгромом Кирило-Мефодiївського братства було завдано тяжкого удару по українському руховi. Проте, незважаючи на коротке, 14-мiсячне iснування та органiзацiйну невикiнченнiсть, Кирило-Мефодiївське братство, його iдеї вiдiграли значну роль у розвитку не лише української, але й загальноєвропейської полiтичної та фiлософської думки.

У програмових документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єдності. Помітний вплив на формування ідей кирило-мефодійців мала й опублікована 1846 р. «Історія русів».

Хоч «Книги буття українського народу» значною мірою овіяні духом соціального християнства та політичного слов’янофільства, та, на відміну від зверненої в ідеалізоване минуле «Історії русів», вони стосувалися українського теперішнього й майбутнього й несли уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли, а політичні, національні й соціальні потреби історично реальніше визначились. Історично прогресивний характер мали й культурно-освітні ідеї кирило-мефодійців, спрямовані на піднесення націоналної самосвідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Певне прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створене на хвилях революційних подій 1848 р. політичних («Головна рада руська», «Руський собор») і науково-культурних («Галичо-руська Матиця», «Народний дім», «Собор руських вчених») інституцій, оскільки вони сприяли розвитку націоналної культури, освіти, видавничої справи.

Але політична лояльність чи й беззастережна відданість керівників цих організацій цісаризмові, нескінченні схоластичні дискусії між ними довкола мовно-культурних проблем відчутно обмежували їхній вплив на зростання політичної та національно-культурної свідомості трудящих.

Разгром Кирило-Мефодіївського братства й петрашевців, жорстоке придушення будь-яких проявів вільної думки ознаменували в Росії смугу чорної реакції, що відбилося на всіх сферах суспільного життя країни.

Особливо болісно це відчувалося в Україні, де з арештом кирило-мефодіївців розгромлено не лише головні політичні, а й літературні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. Як писав М. Костомаров у листі до видавця «Колокола» О. Герцена, навіть сама згадка про Україну («Малоросію») вважалася політично крамольною. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка царської Росії в Кримській 1853-1856 рр. війні, масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, зокрема, й у більшості губерній України, зростання опозиційних настроїв серед усіх верств населення змусили уряд Олександра ІІ піти на скасування кріпосного права та на реформи в громадсько-політичній, економічній, адміністративні структурі управління, які загалом мали прогресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку народів Росії.

Pages: 1 2 3