Власна самобутня ідейно-художня інтерпретація традиційної світової теми, до якої зверталось упродовж століть багато класиків, була здійснена Лесею Українкою у драмі “Камінний господар” (1912) — творі, який може з повним правом вважатися одним із кращих здобутків української, а також європейської модерної драми початку XX ст. Драма є українською версією світового мотиву, визначаючи актуальні проблеми своєї доби (екзотичні образи та мотиви — античні, біблійні, середньовічні тощо — письменниці є своєрідною метафорою національного життя), будучи при цьому і прозірливим застереженням, вносячи у відому світову фабулу новітні ідейнофілософські і психологічні акценти.

Незаперечним тут є передусім і історикогенетичний зв’язок з пушкінською версією, яка стала своєрідним імпульсом для створення поетесою власного шедевру із самобутнім трактуванням (враховуючи досвід мистецьких поколінь) відомих образів, з осмисленням ідейних теорій свого часу — ілюзорних та оманливих. Пушкінська драма “Камінний гість” була у руках Лесі Українки (поетеса у цей час лікувалася у м. Хоні на Кавказі), коли вона працювала над “Камінним господарем” — твором, у який було вкладено відмінне від російського попередника трактування образів камінної статуї, Дон Жуана та Анни, введені інші персонажі (тут діє ще живий Командор, зосереджена увага на самовідданості й жертовності, уособленням яких виступає прекрасна Долорес — духовноморальний ідеал самої авторки).

Та й звернімо увагу на назви: адже поняття “гість” і “господар” мають протилежні значення. Камінна Статуя у Пушкіна виступає символом гріховного минулого, яке не відпускає Дон Гуана, стає між ним та омріяним щастям, знищує героя фізично на грані морального переродження. Тут Статуя — гість, гість фатальний, що несе заслужену покару.

Леся Українка у “камінність” закладає інше поняття. Воно пов’язане не тільки з образом Командора, з його статусом і місцем у суспільстві. Камінними стають серця і душі людей. А це несе їм постать Командора — уособлення владного, мертвотного, бездуховного, врешті, всього того, що знищує особистість, спокушену гординею, себелюбством, прагненням вивищитись над іншими, здобути свободу для себе ціною переступів і зрад. Камінний Мадрід у драмі теж набуває метафоричності.

Саме туди рветься “лицар волі” поетеси, де навіть “повітря кам’яне”, для здобуття примарного щастя, тої “свободи”, яка “закам’яніє” душу. Власне, у “Камінному господарі” Лесі Українки порушується вперше проблема спокуси самого класичного спокусника (характерно, що фільм за драмою Лесі Українки так і називався — “Спокуса Дон Жуана”). Дон Жуан Лесі Українки був спокушений жінкою, одержимою ідеєю влади: тут певною мірою відчувається мотив шекспірівської героїні Леді Макбет як своєрідного імпульсу до відступництва.

У драмі поетеси немає і натяку на якесь моральне очищення “лицаря волі”, як це намагались інтерпретувати в епоху романтизму, крім названих уже авторів, Мюссе у поемі “Намуна”, О.Дюма у п’єсі “Дон Жуан де Маранья”. На початку XX ст. з’явилось чимало модернізацій старовинного сюжету з прообразами класичного героя. Це повість “Новий ДонЖуан” французького письменника Бар’єра (саме тут першою скрипкою виступає не традиційний аристократ спокусник, а його слуга Сганарель, який міняється з господарем ролями: саме його, Сганареля, прекрасно зіграв в екранній версії чудовий акторкомік Фернандель), роман польського модерніста С.Пшибишевського “Ното заріепз”, драма Вернарда Шоу “Людина і надлюдина” тощо.

Будучи добре обізнаною з історією донжуанівських фабул, Леся Українка осмислила традиційну тему посвоєму, не вдаючись ні до яких наслідувань, ні до осучаснюваних модифікацій. Безперечно, ідеї, втілені поетесою у неокласичній драмі, несуть самобутній філософський підтекст, співзвучні суспільнополітичним і моральноетичним проблемам доби, звучать застереженнями і прогнозами на майбутнє.

З усіма іншими творами, присвяченими Дон Жуану, драму Лесі Українки пов’язує лише спільність фабули: в інтерпретації старовинної теми поетеса була цілком незалежною, а пушкінський “Камінний гість”, який авторка тримала у руках перед написанням власної версії, був лише імпульсом до самобутнього, неадекватного традиціям, художнього осмислення.

Лесиного Дон Жуана вирізняє насамперед не вміння підкорити жіночі серця, не пристрасть спокусника. Це передусім людина, яка кинула виклик усталеним суспільним принципам, для якої воля понад усе.

Герой незалежний від різних умовностей, традиційної моралі, здатний на відчайдушні вчинки, які можуть бути і негідними лицарської честі: для “лицаря волі” властиво добиватись бажаного будьякою ціною (навіть Командора Жуан вбиває підступно, діє у поєдинку далеко не полицарськи).

Дон Жуан разом з тим зневажає владу, кар’єру, соціальні блага, оскільки вони обмежують людську свободу. Однак його зустріч з Анною (це пряма протилежність смиренній пушкінській героїні, котра не змогла протистояти своїм почуттям до вбивці чоловіка) — нареченою, а потім дружиною Командора — виявилось фатальною: остання любов героя зробила на цей раз жертвою вже його самого. Апологета свободи спокушає “камінна” влада, і провідником цієї спокуси в його житті стає Дона Анна, яка виявилась значно сильнішою за поборника “волі і незалежності”. Горда, неприступна і владна жінка, котра виходить за Командора з престижних і корисливих міркувань, егоцентрична і себелюбна, зуміла скорити Дон Жуана “камінним щастям”, підпорядкувати волю особистості принадам багатства і влади. Самій Анні у досягненні честолюбної мети після смерті чоловіка Дон Жуан став просто необхідний: тільки така смілива людина, як цей коханець, що міг переступити будьякі закони неба і землі, здатна бути опорою у торуванні шляху до меркантильних і честолюбних ідеалів підступної жінки, цинічно відвертої тепер у своїх намірах. Знаючи, що перстень, який носить Дон Жуан, це спогади про минулу волю, про людську безкорисливість і самовідданість, втілених в образі Долорес, Анна вимагає відд коханця зняти цю реліквію великодушності і порядності, останню ознаку лицарської гідності і честі.

Переступити через чиєсь життя, через найсвятіше Анна вважає одвагою, подвигом, який має здійснити коханець в ім’я влади і благополуччя — “камінного щастя”. Перемагає тут справді “камінне”, мертвотне. Про свою спокусу із здивуванням скаже вчорашній “лицар волі”:

• Як чудно… лицар волі — переймає
• До рук своїх тяжкий таран камінний,
• щоб городів і замків добувати.

Попередні розмови героя про лицарські чесноти, про свободу особистості виявились насправді просто позуванням. Внутрішнє підсвідоме бажання мати владу і матеріальні розкоші підкоряє Дон Жуана волі властолюбної і хижої Анни, яка, добре розуміючи суть “лицарства” свого обранця, дає оцінку цій показній “волелюбності”:

• Доволі вже порожніх слів, Жуане!
• Що значить: “лицемірство”? Та ж признайте,
• що ви не все по щирості чинили,
• а дещо й вам траплялось “удавати”,
• щоб звабити чиї прекрасні очі,
• то відки ж се тепер така сумлінність?
• Чи, може, тут мета вам зависока?.

Мета поєднує обох — позірного, здатного до гучної фрази “лицаря волі” (виникає своєрідна асоціація з іншим “поборником свободи” — Лицарем з “Осінньої казки” Лесі Українки) і одвертої у своїх честолюбних намірах вдови “камінного” Командора. Спільної мети ці двоє егоцентристів досягають ціною зради найсвятішому — духовноетичному ідеалу справедливості.

Загибель Жуана та Анни в “Камінному господарі” Лесі Українки (на відміну від пушкінського варіанту легенди) є символічною: персонажі стають камінними духовно і морально, гідними спадкоємцями владного Командора. Саме він, зримий і незримий, залишається після фізичної смерті господарем їхніх сердець.

Поетеса у листі до Агатангела Кримського від 6 червня 1912 року так визначила ідейну суть твору: “…драма (зновтаки драма!) зветься “Камінний господар”, бо ідея її — перемога камінного консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної Донни Анни, а через неї і над ДонЖуаном, “лицарем волі” (12, 396). Саме така ідейна колізія, втіливши в собі досвід віків, багато в чому виявилась і прозірливим передбаченнямзастереженням.

Pages: 1 2