В iсторiї української культури i суспiльно-полiтичного руху другої половини ХIХ - початку ХХ ст. I. Карпетнко-Карий займає одне з найпочеснiших мiсць. Активний дiяч аматорського театру в 60-70-х роках, дiяльний член таємного революцiйного гуртка в Єлисаветградi кiнця 70-х - початку 80-х рокiв, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор i органiзатор театральної справи – ось тi означення, якi складають узагальнену дефiнiцiю I. Карпенка-Карого як iсторичної особистостi. Але найбiльше вiдомий був I. Карпенко-Карий за життя (i таким лишається досi в народнiй свiдомостi) як драматург. Iсторики української драматургiї i театру дiйшли висновку, що у другiй половинi ХIХ ст., власне до виходу на суспiльну арену Лесi Українки, найбiльшим українським драматургом був I. Карпенко-Карий. Один з корифеїв українського театру, саме вiн у загальновизнанiй драматургiчнiй трiадi, поруч з М. Кропивницьким i М. Старицьким, став творцем соцiальної драми, якi ще продовжували живити музично-драматичну стихiю українського театру, ту стихiю, яка й досi iнколи видається ледве не єдиновизначальною нацiональною прикметою українського театру, що нiбито становить нацiональну його природу. I. Карпенко-Карий як новатор залишався глибого нацiональним драматургом, але вiн повнiше, нiж його сучасники, засвоював досвiд росiйської i захiдноєвропейської драматургiї, прагнучи вивести український театр на новi рубежi.

Iван Карпович Тобилевич народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Арсенiвцi Великовискiвської волостi Ольвiопольського (згодом – Бобринецького, пiзнiше – Єлисаветградського) повiту Херсонської губернiї (тепер с. Веселiвка Новомиргородського району Кiровоградської областi).

У дiловодствi колишнього Департаменту герольдiї правительствуючого сенату зберiгається велика папка документiв, з яких видно, що Карпо Адамович Тобiлевич багато разiв безуспiшно добивався визнання свого шлягетського походження, оскiльки в рiзних документах по-рiзному фiгурувало прiзвище предкiв Тобiлевичiв: Тобiлевич, Тобелевич, Тубiлевич. Це й було формальним приводом для вiдмови у затвердженнi роду Тобiлевичiв у дворянському званнi. Добре поiнформований у цiй справi, навiть беручи участь у складаннi рiзних прошенiй, Iван Карпович Тобiлевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоїнство в основу комедiї «Мартин Боруля» (1886).

Прадiд Iвана Тобiлевича – Семен, дiд Адам i батько Карпо походили з мiстечка Турiя (колiшньої Київської губернiї, тепер Черкаської областi), де мали власнi невеличкi грунти, але рiд настiльки збiднiв, що вже Карпо Тобiлевич змушений був працювати управителем чужих маєткiв, часто мiняючи мiсцi проживання.

Мати ж Iвана Карповича, Євдокiя Зiновiївна Садовська, походила з козацького роду, з мiстечка Саксаганi Катеринославської губернiї (тепер – с. Саксагань П’ятихатського району Днiпропетровської областi). Але цей вiльний козацький рiд потрапив у крiпацьку залежнiсть до пана Золотницького. I Карповi Адамовичу довелося наречену викуповувати.

Дитячi роки Iван Тобiлевич провiв у сiльському середовищi, в рiднiй Арсенiвцi та у с. Камiнно-Костуватому, звiдки винiс першi враження не тiлько вiд краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соцiальної несправедлiвостi. Малий Iван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого вiку, питаннями.

Коли хлопцевi минуло десять рокiв, батько вiддав його до Бобринецької трикласної повiтової школи.

Перший рiк навчання, коли Iван жив на чужiй квартирi у сердитої, скупої жiнки, яка обдирала своїх квартирантiв, настiльки дався взнаки, що вiн тяжко захворiв. Це глибоко вразило батькiв, i вони купили на околицi Бобринця – Рущинi хату, живучи в якiй i закiчив школу Iван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, i молодшi брати.

Завдяки винятковим здiбностям, наполегливостi у навчаннi, зразковiй поведiнцi Iван Тобiлевич здобув повагу не тiльки серед учнiв, а й учителiв. Учитель iсторiї Гордов навiть запрошував Iвана до себе додому i давав йому книжки для читання.

Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправдi трикласна Бобринецька повiтова школа була першим i останнiм офiцiйним освiтнiм закладом для майбутнього письменника i актора. Далi йому, як i багатьом iншим самородкам з народу, довелося закiнчувати життєвi «унiверситети». Оскiльки для вступу на державну службу треба було мати шiстнадцять рокiв, Iван Тобiлевич у чотирнадцятирiчному вiцi змушений був заради шматка хлiба влаштуватися на писарську посаду в канцелярiї пристава Абрамова у Малiй Висцi з платнею аж 2 крб. 50 коп. на мiсяць. Недовго пробувши в здеморалiзованому чиновницькому середовищi, Iван Тобiлевич покинув Малу Виску й повернувся до батькiвського дому в село Камiнно-Костувате. А ще згодом, восени 1859 р., вiн влаштовується на таку саму посаду писарчуком в Бобринецькiй ратушi. I тiльки наприкiнцi сiчня 1864 р. Iван Тобiлевич був прийнятий на державну службу до Бобринецького повiтового суду на посаду канцелярського служителя третього розряду.

У Малiй Висцi i Бобринцi, незважаючи на чиновницьке багно, яке замсоктувало чистi душi молодих людей, I. Тобiлевич читав багато книжок i журналiв, зокрема беручи їх iз передовою молоддю бiблiотеки. Пiд впливом п’єс О. Островського, натхненний iдеями Жадова з «Доходного мiсця», вiн заснував у Бобринцi аматорський гурток з тим, щоб прибуток вiд вистав йшов на пожервтвування бiдним людям. Репертуар гуртка складали росiйськi, передусiм О. Островського, i перекладнi росiйською мовою п’єси, а також твори I. Котляревського, Г. Квiтки-Основ’яненка, Д. Дмитренка. Спочатку грали у дерев’яному благанi на мiському майданi, а далi перейшли до будинку Медового на Великiй вулицi; таким чином в Бобринцi заснувався, крiм лiтнього, зимовий театр. Душею всього аматорського товариства став I. Тобiлевич, який був i за режисера, i за актора. Восени 1863 р. до цього гуртка пристав М. Кропивницький.

Садиба Тобiлевичiв у Єлисаветградi була одним iз осередкiв мистецької i громадсько-полiтичної роботи в мiстi. Тут збиралися учасники аматорського гуртка, що дiяв при мiсцевому громадському клубi, органiзованому братами Тобiлевичами на чолi з найстаршим Iваном Тобiлевичем та Марком Кропивницьким, який виступав актором, режисером i декоратором. Гурток регулярно по суботах давав українськi вистави на користь незаможних учнiв. Але в травнi 1876 р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних i вокальних творiв українською мовою, пiсля чого аматорський гурток занепав. У цей час у мiстi активiзувалася революцiйна або радикальна, як тодi говорили, атмосфера. З’являютсья примiрники пiдпiльної преси: спочатку газета «Земля и воля», а далi, з подiлом народницької партiї, вiдповiдно газети «Народная воля» i «Черный передел». Поширюються твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, Д. Писарєва, М. Шелгунова, народницька белетристика, революцiйна публiцистика, зокрема й макрсистська. Єлисаветградський революцiйний гурток збирався то в Тобiлевичiв, то на квартирi iнспектора духовного училища Лащенка. З приїздом до Єлисаветграда у 1878 р. на постiйне проживання лiкаря Панаса Михалевича, висланого з Києва учасника розгромленої царизмом Київської громади, близького приятеля В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського, драгоманiвця за свiтоглядом, у Єлисаветградi склався новий революцiйний гурток, до якого ввiйшов I. Тобiлевич.

Коли ж Херсонське губернське правлiння 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцiю про звiльнення I. Тобiлевича зi служби, йому нiчого не залишалося, як прийняти пропозицiю братiв i друзiв перейти на професiональну сцену. I вiн десь у цi першi днi жовтня 1883 р. робить вирiшальний крок. За плечима було тридцать вiсiм рокiв сповненого драматизму життя, з них двадцать – акторської i режисерської роботи в аматорському театрi, газетної театрально-публiцистичної практики в «Елисаветградском вестнике», першi художнi твори – оповiдання «Новобранець» (1881), опублiковане саме у 1883 р. пiд псевдонiмом «Гнат Карий» у київському альманасi «Рада» i драма «Чабан», яка була прочитана перед трупою i незабаром подана пiд цим же псевдонiмом до цензури. Як актор I. Тобiлевич дебютує пiд псевдонiмом «Карпенко-Карий». Вiдтепер цi два прiзвища часто мiнятимуться мiсцями для означення однiєї й тiєї самої творчої особистостi, але якщо лiтературнi твори вiн пiдписуватиме i власним прiзвищем, i псевдонiмом, то акторська дiяльнiсть його буде назавжди позначена прiзвищем Карпенко-Карий.

Pages: 1 2