Тямлю ще дуже добре тотi блаженнi часи, коли бувало зiйдеться нас кiлькох гарячих патрiотiв-iдеалiстiв i почнемо широку бесiду про лiтературу, її високi завдання i напрями, високi iдеали, котрi вона має вказувати чоловiковi, про досконалiсть артистичної форми i про вплив, який має лiтература на саму "передову" часть суспiльностi. Ми балакали голосно i гаряче, спорили про питання побiчнi та дальшi, але на головне зо всiм годилися, iменно на те, що вплив той огромний i благотворний, що iдеали тотi високi i завдання також високi.

Правда, говорячи про такi високi матерiї, ми, крiм Шевченка, не здибали нiкого, кого б могли узяти за примiр (та й Шевченко - кожний чув у своїй совiстi - якось не пiдходив сюди, якось не "пасував", мов гранчасте до круглого),- i для того звичайно ставили за примiр писателiв чужих - Гомера, Данте, Шекспiра, Гете, т. є. таких писателiв, про котрих знали, що вони "великi", "генiї", але не знали докладно, в чiм лежить їх великiсть, в чiм проявився їх генiй. Пiдпираючися тими великими iменами, мов щудлами*, ми плели несосвiтенну тарабарщину про лiтературу (так я думаю нинi про тi бесiди),- установляли i валили "вiчнi, незмiннi естетичнi правила",- а котрий гарячiший, то спiшив i на примiрах власної композицiї доказувати правду i незмiннiсть свiжоухвалених регул. Ах, се були часи святої благонамiреностi та патрiотичних поривiв, часи молодi, коли все блискуче було золото, все римоване - поезiя, все надуте - велич i повага. То що ж,- блаженнi тi часи минули, пропали! Погляди змiнилися, незмiннi i вiчнi закони естетики розслизлися, мов снiг на сонцi, лiтература вказалася моєму оку вже не здалека, на висотi, як во днi онi, а зблизька, в домашнiм, так сказати, уборi, за кулiсами, а її всякi iдеали, величнi завдання, артистичнi форми,- все то - та що й говорити!.. Та й давнi приятелi (бодай деякi, що мiж нами лишилися) зовсiм уже не потягають балакати про "височину",- ба, коли часом зайде бесiда про лiтературу, то сейчас ставлять проти неї, мов таран-стiнолом, проклятуще "Пощо?" i починають спорити про те хiба, чи потрiбна лiтература взагалi, чи нi? Правда, як страшно часи змiнилися, хоч i в якiм короткiм часi!

Я б i не згадував тепер про тi часи, коли б не одно. От я прочитав на початку другої сьогорiчної книжки "Лiтературної правди" статтю, мабуть, статтю програмову редакцiї (без пiдпису автора), i - чи повiрите? - побачив у нiй майже око в око все те, що ми колись-то балакали про лiтературнi "принципи" i "iдеали". Я не стану вам говорити, якi милi споминки викликала в моїй головi тота стаття (вона притiм написана дуже гарно, видно, вийшла з-пiд пера деякого з наших поважнiших лiтератiв i читається дуже любо), але розповiм вам коротенько її змiст. Автор статтi (так, як i ми колись у своїх бесiдах) ставить на вступi перше незмiнне i вiчне правило,- чи нi, догму, а iменно, що Україна i Московщина не можуть мати спiльної лiтератури. Сеся думка (попри другi, до котрих швидко дiйдемо) тягнеться i доказується через цiлу статтю, доказується множеством доказiв, i треба признати правду, що авторовi удається вповнi переконати кожного, що воно справдi так, що лiтература московська для нас - зовсiм до нi до чого, а наша для москалiв також зовсiм до нi до чого. Правда, не один, знаючий дiло (а тiльки для таких, думаю, i писана стаття), знає вже давно, що воно так є, i знає навiть, чому воно так є i так бути мусить (сього автор статтi забув, видно, сказати), ну, але що ж зробиш; не шкодить воно нiчого й лишнiй раз правду сказати1. Свою думку проводить ч. автор насамперед через iсторiю нашої давньої лiтератури церковно-схоластичної i бачить, що вона могла бути спiльна обом народам iменно тому, що була церковно-схоластична, т. е. чужа одному й другому народовi. Але тут же й обрушується ч. автор на московських iсторикiв лiтератури, яким правом вони смiють стариннi памятники староруської київської лiтератури пхати в свої iсторiї, i замiчає, що се вони роблять "без сорому". По-моєму - нi за що б ч. авторовi за те гнiватись. Бо що ж,- одно, що чи сяк чи так, а тота лiтература була чужа народовi, значить, бери її собi всякий, хто хоче, i обробляй, а коли й нам з неї дещо пригодиться, то й ми зачерпнем,- а друге i ще важнiше то, що - говорим проти вовка, скажiмо й за вовка - все-таки московськi вченi i попрацювали над виданням та науковим поясненням тих памятникiв коли не бiльше наших, то бодай стiльки, що нашi,- значить, i право яке-небудь мають до неї. Надмiрне вiдхрещування вiд росiйської лiтератури доводить ч. автора ще й до другого цiкавого висказу. Вiн каже (i справедливо), що українська лiтература пiд московським урядом не могла i не може добре розвиватися, дiзнаючи всякого гнiту, а в противенствi до того згадує про лiтературу галицьку, котра дi "розвивалася самостiйнiше i нормальнiше, бо тут не було великоруської лiтератури" (стор. 10). Ч. автор мусить бути українець, не галичанин, i певно знає галицьку лiтературу тiльки з оповiдання, коли може говорити про її самостiйний i нормальний розвиток. Впрочiм, воно i в тiм питання, що хто розумiє пiд самостiйним розвитком. Коли розумiти пiд самостiйним розвитком пусте балакання про самостiйнiсть, а пiд нормальним розвитком - не обтяжування голови нi знанням, нi власною думкою, ну, то я готов признати, що наша галицька лiтература в такiм розвитку зайшла дуже далеко. Очевидно - ч. авторовi так важко дався взнаки гнiт московський (чи урядовий, чи лiтературний?), що навiв його на думку зовсiм односторонню i неправдиву, що де нема московського гнiту, там нема нiякого гнiту, там, значить, iно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичинi i бачив у нас свої гнiти i гнiтики, то порозумiв би швидко, що так надто самостiйно i нормально й нам нiкуди розвиватися. Розумiється, редакцiя "Правди", другими разами така скора до примiток, не сказала тут вiд себе нiчого i не спростувала помилки автора, бо тота помилка,- се прецiнь комплiмент її власнiй, захваленiй i окричанiй "самостiйностi!".

- Але що ж се ви бєте на самостiйнiсть? Що вам винна самостiйнiсть? Хiба ви перечите її, хiба й ви хочете "єдиного лiтературного язика"? - так запитає нас, може, дехто. Се питання в грунтi речi дуже наївне, дитинне i нiчо не значуще,- але воно серед наших обставин могло б дати притоку до крикiв, нарiкань, пiдозрiнь i т. д. - тому-то й хочемо сказати в тiм зглядi свою думку.

Зачнiм вiд лiтератури. Ч. автор статтi в "Правдi" мучиться i доказує, що лiтература українська має бути зовсiм самостiйна i вiдрубна вiд московської. Для кого має бути ся вiдрубна лiтература? Чи для самої iнтелiгенцiї? Очевидячки - нi, бо iнтелiгенцiя, вже коли хоче бути iнтелiгенцiєю, не може замкнутися в тiснiм кружку одної лiтератури, але мусить студiювати, читати i порiвнювати й твори других лiтератур : московської, нiмецької, французької i проч. Значить - тут вiдрубностi не зведеш, бо тут головна цiль - iменно якнайбiльший космополiтизм* думки i научної працi. Значить - така вiдрубна лiтература може бути тiльки для народу, для маси, не знаючої другої бесiди. Але iменно тому, що маса тота не знає нiякої другої бесiди, то й нiяка друга лiтература для неї не можлива, бо маса її попросту не зрозумiє. Значить, нiщо й доказувати самостiйнiсть i потребу самостiйностi, бо вона доказана самим тим фактом, що так є i iнакше бути не може. Таке доказування або дуже наївне, немов доказування того, що вдень дiйсно сонце свiтить,- або показує, що самому доказуючому се питання неясне, що сам вiн не вiрить в нього i силується вмовити в себе, що воно так, а не iнакше - звiсна-бо рiч, що тiльки то доказується, що може бути так, а може бути й не так.

Pages: 1 2 3