Свiй погляд на критику договорює д. Леметр ось якими характерними словами: "Критика рiзнородна до безконечностi, вiдповiдно до предмета її студiй, вiдповiдно до духового складу самого критика i вiдповiдно до поглядової точки, яку вiн вибере собi. Предметом її можуть бути твори, люди i iдеї; вона може судити або тiльки дефiнiювати. Бувши зразу догматичною, вона зробилася з часом iсторичною i науковою; та, здається, на сьому ще не зупинився процес її розвою. Як доктрина - вона несолiдна, як наука - не докладна i, мабуть, iде попросту до того, щоби зробитися штукою, користуватися книжками для збагачення i ублагороднювання своїх вражень". Коли що-небудь можна зрозумiти в тiй блискучiй галiматьї, так се хiба те, що д. Леметр прокламує повне банкротство критики - звiсно, такої, як вiн сам розумiє її. Бо справдi, доли критика (говоримо тут усе про лiтературну критику, а коли д. Леметр так собi по дорозi притягає сюди за волосся також критику "людей i iдей" i про все разом висказує свiй дальший осуд, то чинить се або навмисне для збаламучення читача, або сам не знаючи, що чинить) не має анi солiдної доктрини, анi доброго наукового методу, то вона не зробиться навiть, як думає д. Леметр, штукою смакування книг, а зiйде на пусту, хоч i "артистичну" (т. є. блискучу по формi) балаканину або, ще ирше, на прислужницю лiтературної моди, що дуже часто буде рiвнозначущим з прислужництвом зiпсованому смаковi гнилих, дармоїдських, декадентних та маючих i впливових верств. Читача, котрий би жадав вiд критики якихось певних вказiвок чи то на полi естетичного смаку, чи на полi лiтературних iдей або життєвих змагань, ся критика лишить без вiдповiдi, а недогадливих потягне за собою блиском зверхньої форми, заставить їх кланятися лiтературним божкам, якi їй подобаюiься i якi не раз замiсть здорової страви подаватимуть їй отруту. Страшним прикладом може тут служити власне сучасна французька критика, або безiдейно-субєктивна, як у Леметра, або безiдейно-догматична, як у Брюнетьєра, в усякiм разi нiбито артистична, т. є. така, що блискучою, нiби артистичною формою маскує свою ненауковiсть.

Я трохи довше зупинився на словах Леметра головно через те, що вiн, так сказати, "зробив школу" не тiльки у Францiї, але й геть поза її границями. Вiзьмiм, напр., видного нiмецького критика Германа Бара, що є керманичем лiтературної частi в вiденськiм тижневику "Die Zeit". Субєктивна, безпринципна i ненаукова критика доведена у нього до того, що робиться виразом капризу, вибухом лiричного чуття, а не жадним тверезим, розумно умотивованим осудом. "Зухвальством видавалось би менi, - пише вiн про Верлена, - моїм дрiбним розумом обняти сього величного Ми повиннi глибоко хилитися перед ним i дякувати, що вiн був на свiтi". А тим часом в приватнiй розмовi сей сам Бар признає, що Верлен був нiкчемний чоловiк i що мiж його вiршами бiльшина - смiття, а тiльки дещо має на собi печать генiя. Чим же ж буде його "критика", як не надуживанням шумних слiв та лiричних зворотiв для одурення читача? Або коли вiн пише про Метерлiнка: "Ми не характеризували його, ми оспiвали його. Ми й не думали описувати його iстоту; нi, ми тiльки видавали окрики захвату. Так сильно спалахнув наш ентузiазм, що його постать через се щезла в димi i парi. Ми не могли нiчого про нього сказати; ми спiвали йому "Али-луя!" Що ввело Бара в такий захват? Вiн оповiдає се так само лiрично i незрозумiле для здорового розуму. "За всiми його творами почували ми чоловiка, котрий уперве розвязав язик тайнам, якi ми досi боязко берегли в собi. Не те, що вiн мовив, нi, невисказане i невiдоме, що ми почували при тiм, чарувало нас так сильно. Вiн мав ту силу, що мiг нам дати почути, що в вiчнiм, якого ми тiльки смiєм догадуватися, вiн наш брат. Те, що вiн мовив, не мало для нас нiякого значення; в мовчанцi ми зближувалися до нього". Можу хiба позавидiти тому, у кого ся ентузiагтична iирада викличе яке-небудь ясне виображення, а не сам тiльки шум у вухах. Нема що й мовити, що така критика є в найлiпшiм разi тiльки стилiстичною вправою, але своєї природної задачi - аналiзу поетичних творiв яким-небудь науковим методом - не сповнює анi крихiтки.

Значить, критика повинна бути наукова. Та до якої наукової галузi має вона належати? Яким науковим методом мусить послугуватися, щоби осягнути свою цiль? I яка взагалi повинна бути її цiль?

Вернемо ще раз до цитованих уже слiв Леметра. По його думцi, критика була зразу догматичною, потiм зробилася iсторичною i науковою, а вкiнцi (певно, в особi самого Леметра i його школи) змагає до того, щоби зробитися артистичною, творчою чи тiльки репродуктивною, штукою смакування лiтературних творiв. I тут така сама iсторична галiматья, як уперед була логiчна. Критика була насамперед догматична? Що се значить? Чи Арiстотель, котрого можемо вважати першим лiтературним критиком на широку скалю, приступав до своєї працi з готовими вже догмами? I якi могли бути тi догми? Наскiльки знаємо, Арiстотель поступав зовсiм навпаки, т. е. зi звiсних йому грецьких лiтературних творiв висновував правила, якi буцiмто кермували поетами при компонуваннi тих творiв. Значить, Арiстотелева поетика була не догматична, а iндуктивна: до сформулювання правил критик доходив, простудiювавши багато творiв даної категорiї. Що пiзнiшi вiки брали Арiстотелевi правила як догми i прикроювали до них пiзнiшi твори, зложенi серед iнших обставин, се ще не робить Леметрового висказу правдивiшим.

Другим ступнем розвою критики, по думцi Леметра, було те, що вона зробилася iсторичною i науковою. Вже з самої стилiзацiї видно, що д. Леметр не гаразд розумiє, яка може бути наукова критика, i мiшає її з iсторичною, т. є. з iсторiєю лiтератури. Вiн показує як на примiри критикiв - на iсторикiв лiтератури Нiзара, Тена i iнших, забуваючи, що задача iсторика лiтератури зовсiм iнша, нiж задача критика бiжучої лiтературної продукцiї. Бо коли iсторик лiтератури має дану вже самою суттю речi перспективу, користується багатим матерiалом, зложеним в творах даного автора, в вiдзивах про нього сучасних, в тiм числi i критикiв, в мемуарах, листах i iнших чисто iсторичних документах, то звичайний критик не має майже нiчого такого, мусить сам вироблювати перспективу, вгадувати значення, вияснювати прикмети даного автора, мусить, що так скажу, орати цiлину, коли тим часом iсторик лiтератури збирає вже зовсiм достиглi плоди.

Перемiшавши таким робом наукову критику з iсторiєю лiтератури, Леметр, мабуть, зрозумiв, що стукнувся лобом у стiну абсурду. Бо коли так, то критиковi приходилось би ждати, аж критикований автор умре, аж будуть виданi всi його твори, листи, документи про його життя, спомини його знайомих i ворогiв. Про початкових, молодих, не звiсних нiкому авторiв критик не повинен би нiчого говорити. Та, на лихо, д. Леметровi i подiбним до нього критикам прийшлось би в такiм разi самим поперед усього пошукати собi iншого хлiба, i ось на рятунок являється теорiя критики несолiдної, ненаукової, субєктивної, "критики свого "я", як характеризує той же Леметр критику Поля Бурже. "Критикуючи сучасних писателiв, вiн не рисує нам їх портретiв, не займається їх життєписом, не розбирає їх книг i не студiює їх артистичних способiв, не вияснює нам, яке враження зробили на нього їх книги як артистичнi твори. Вiн дбає тiльки про те, щоби якнайлiпше описати i вияснити тi моральнi принципи i тi iдеї їх, якi вiн найбiльше присвоїв собi з симпатiї i з нахилу до наслiдування". Може бути, що писання, зробленi таким способом, будуть мати якусь вагу i значення, та тiльки ж треба зрозумiти, що з лiтературною критикою вони не мають нiчого спiльного, бо власне те, що становить предмет лiтературної критики, - розбiр книг, вияснення артистичних способiв автора i враження, яке робить його книга, - лишають критики-субєктивiсти на боцi або збувають побiжним, звичайно зовсiм догматичним та немотивованим: "Sic mihi placet".

Надiюсь, що шановний читач не поремствує на мене за тi полемiчнi нiби вiдскоки вiд простої стежки. Вони все-таки ведуть мене до мети, яку я назначив собi, поперед усього показуючи, чим не повинна бути лiтературна критика. Значить, чим же повинна бути вона? Ми, певно, всi згодимося на те, що вона повинна бути якомога науковою, т. є. основаною на певних тривких законах - не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою iндукцiєю, досвiдом i аналiзом фактiв. Ми згодимося на те, що лiтературна критика не те саме, що iсторiя лiтератури, хоча iсторiя лiтератури може i мусить у великiй мiрi користуватися здобутками лiтературної критики. Значить, лiтературна критика, по нашiй думцi, не буде наукою iсторичною i iсторичний метод може мати для неї тiльки пiдрядне значення.

Pages: 1 2 3