I знов побратими зiйшлися на нараду в Матiєвiй хатi. Мов з хреста знятi, сходилися вони, мов розбитi, засiдали вони на лавах, з похиленими очима, не смiючи зирнути один на одного, немов то вони були виннi тому нещастю, котре постигло цiлу робiтницьку громаду. А вже й найдужче подався Бенедьо. По його впалих, помутнiлих очах, по його пожовклiм, аж зеленiм лицi, по його надломанiй, похиленiй поставi, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його жизнi пiдтята, що усмiху не буде вже на тих зiвялих устах, що вiн жвє вже немов чужим, позиченим життям, що робiтницьке нещастя вбило, роздавило його. Кiлько вiн перетерпiв в тих двох днях! З яким болем виривав вiн iз свого серця одну за другою золоту надiю! Перша хвиля, коли вони з Матiєм побачили, що дверi незамкнутi, а вiдтак, мов якою зловiщою рукою пертi, переконалися, що скриньки нема, тота перша хвиля - то була, певно, найтяжча, найстрашнiша хвиля в його життi. Всi сили разом опустили його, все тiло так i застило на мiсцi, вся память погасла, вiн стояв, мов паль, i не мiг поворухнутися. Звiльна ажень вернула його память, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робiтники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, пiдкупленi жидами, видали їм касу? Тота страшна думка огнем палила його серце. "I воно зовсiм легко може бути, - шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, - адже два нас у хатi, вилому нема нiякого, слiду нiякого, очевидна рiч, що взято скриньку при нас на нашiм свiдомi! I я - зрадник! Я, що цiле своє життя, цiлу свою душу вложив в тоту справу, я мав би причинитися до її обалення!.." I хоч того ж таки дня Мортко сам, голосно регочучись, признався перед Матiєм i перед другими робiтниками, що се вiн викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнiшiм сховку у Германа i що "хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам пiде до дiри за недозволен! складки", - то вiд сього признання не полегшало Бенедьовi. Думка його винаходила чимраз i чимраз нове терня, котрим могла все наново ранити свої власнi кривавi рани. Хто бачив його пiд час робiтницької змови, охочого, невтомимого, радiсного, все задуманого i все готового радити другим i додавати вiдваги, а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, - той був би подумав, що се або не той чоловiк, або що вiн перебув яку тяжку недугу. I Бенедьо справдi перебував тяжку недугу, з котрої - сам вiн те бачив - виходу для нього не було.

Не менше подалися й другi побратими, особливо Матiй i Стасюра. Тiльки брати Басараби не змiнилися i, бачилось, не дуже сумували. Ба, що бiльше, на їх лицях виднiлось щось немов потаєна радiсть, немов оце сповнялось те, чого вони давно дожидали.

- Що ж, побратими, - сказав Андрусь по хвилi важкої мовчанки, - наш красний сон скiнчився, розбуджено нас!

Нiхто не вiдзивався на тi слова.

- Що сумувати, браття, - заговорив знов Андрусь, i голос його ставався чимраз мякший, - сум не поможе. Що впало, то пропало, i воно, вiрте менi, мусило так прийти! З нашими жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати подобру! I то велике дiло, що ми такого доказали, як отеє перед кiлькома днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили. Нiщо нам тепер i думати о тiм, щоби поступати з ними так, як досi!

- Так що ж дiяти, - не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, - невже ж опустити зовсiм руки i здатися на їх ласку?

- Нi, i ще раз нi! - живо пiдхопив Андрусь. - Нi, побратими, наша вiйна з жидами iно що зачалася, але ще зовсiм не скiнчилася. Се досi - то був тiлько жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!

В словах Андруся було тiлько сили, тiлько жару i завзяття, що всi мимоволi ззирнулися на нього.

- Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно смiються з нас, що Борислав - то таки ми, робучi люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годi, стрiбуємо ж не так!

- Ми й досi, Андрусю, не… не зовсiм добрим способом воювали. Вони вiдплатили нам тiлько зуб за зуб.

В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидiв на порозi, зiрвався на рiвнi ноги й поступив пару крокiв до Бенедя.

- Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! - сказав вiн з притиском. - Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей i твоя чиста вiйна не була б могла зачатися.

- Я не випоминаю нiкому нiчого, - смирно вiдказав Бенедьо, - я знаю сам, що так мусило бути, що така в;ке наша нещаслива доля, що тiлько неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вiрте мому слову, - чим менше неправди буде на руках наших, тим певнiша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогiв!

- Ба, якби-то вороги также так само думали i также чесно з нами поступали, то тодi, певно, й ми мусили б їм дорiвняти, а то й випередити їх! - сказав Андрусь. - Але тепер, коли правда звязана, а неправда має нiж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правдi розвяжеся, неправда й зовсiм зарiже її. Але не о тiм ми мали нинi говорити, браття, а о тiм, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тiлько одна дорога осталася, - але поки скажу своє слово, хто знає, може, з вас котрий вигадає що iншого, кращого… делiкатнiшого, - бо моє слово страшне буде, браття! Тож, прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?..

- Я нiчого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хiба зачинати наново утрачене.

- Еге-ге, далека дорога, та й то мости позриванi. Нi, вже що iншого придумай!

Бенедьо мовчав. Що вiн мiг тепер придумати?

- А ви, друзi, знаєте який спосiб? - спитав Андрусь. - Говорiть!

Нiхто не говорив. Усi сидiли з понуреними додолу головами, всi чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силi його вiдвернути.

- Ну, коли нiхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася - пiдпалити се прокляте гнiздо на всi штири роги. Се моє слово.

Бенедьо здригнувся.

- Не бiйтеся, невиннi не потерплять попри винних. Усi вони виннi.

Мовчанка стояла в хатi. Нiхто не перечив Андрусевi, але й притакувати йому якось нiхто не важився.

- Ну, чого ж ви сидите, мов порiзанi? Невже ж ви такi вояки, що вiйни боїтеся? Згадайте лишень, в яшй думцi поприступали всi ви до побратимства. Адже ж у нас ще є карбованi палицi, - i нема ту й одного жида в Бориславi, на котроге би у нас карбiв не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нинi день обрахунку, тiлько що до давнiх карбiв прийшов ще оден новий, найбiльший: що вони ошукали й обiкрали цiлу робiтницьку громаду, що воии показали тим способом виразно, що хотять нас повiк-вiку держати в безвихiднiй неволi. Чи треба ж вам ще чого бiльше? Я думаю, що сей оден карб стачить за всi!

- Але що ж се буде за обрахунок: запалите кiлька хат, кiлька магазинiв - i або вас полапають i посадять до кримiналу, а як нi, то жиди знов скажуть: трафунок!

- О нi, не так воно буде. Коли приступати до такої вiйни, то вже з цiлою громадою, - сказав спокiйно Андрусь.

- А хiба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас видасть, - i всi ви пропадете.

- I так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те дiло i обiцяє руку до него приложити, добере собi десять, двадцять таких, котрим може завiрити, i, не кажучи їм нiчого, скаже їм в означенiм часi зiбратися на означенiм мiсцi. Тодi дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.

- Але ж робiтники тепер лютi, роздратованi на жидiв, готово статися ще яке бiльше нещастя, - говорив Бенедьо далi, заступаючися всякими, хоч i найслабшими, поводами вiд страшної певностi.

- Се тим лiпше, тим лiпше! - аж скрикнув Андрусь. - Тепер найлiпше вдасться моя вiйна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбiльшу помiч, i за то я сердечно дякую тобi!

- Ти страшний, Андрiю! - зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Iван Франко - Борислав сміється XX . З'явився готовий твір.