Ех, Готлiбе, Готлiбе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого колоту наробить твiй лист i твiй безумний поступок у головi твоєї матерi!
Рифка була слаба. Се не була слабiсть тiла, бо тiлом вона була здорова i сильна, - се був якийсь дивовижний розстрiй духу, якесь надмiрне напруження, за котрим слiдували хвилi цiлковитої бездушностi i апатiї. Вона ходила по покоях, мов сонна, не видiла нiчого i не займалася нiчим, окрiм свого сина. Вiн скалiчений, вiн хорий! Може, небезпечно? Може, коло нього нiкого нема? Вiн умирає, мучиться! А вона, мати, котрiй над нього вема нiчого дорожчого, вона не знає навiть, де вiн є i що з ним дiється? Але ж вiн не казав їй сього знати! Що вiн гадає з собою робити? Чи довго буде так бурлакувати мiж чужими людьми, мов який сирота, в такiй поганiй, обiдранiй одежi? Вона плакала, лютилася, рвала i дерла, що їй пiд руки попало, не можучи на всi тi питання найти вiдповiдi. Вона раз готова була - розповiсти все Германовi i бiгти шукати за ним по всiм Дрогобичi, то знов на неї находила якась дика упертiсть, її уява рисувала їй образи страшної муки i конання Готлiба, з очей її лилися сльози, а пястуки судорожно затискалися супроти кабiнету мужа, i уста шептали: "Нехай гине, нехай умирає, на злiсть сьому нелюдовi, сьому тирановi! От так! От так!" Вона й забувала, що цей нелюд i тиран не знав i не бачив нiчого того i, бачилось, зовсiм не турбувався про Готлiба. Вираз мертвого, безучасного супокою на його лицi несказанно лютив Рифку, i вона старалась якомога рiдше показуватись йому на очi. Вона найбiльше сидiла замкнена в своїм покої, перечитувала по сто разiв Готлiбовi листи, але й вони вже не могли втишити її неспокою i тривоги. Все їй обридло. Вона цiлими годинами визирала через вiкно то в сад, то на гостинець, чи не йде коминарчук з листом. Але коминарчука з листом не було, i Рифка зїдалася сама в собi, згоряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на нi на що вiдважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справдi хора.
- Що тобi таке, Рифко? - спитав її раз Герман при обiдi. - Ти, бачу, хора?
- Хора! - вiдказала вона, не дивлячись на нього.
- То-то ж бо й є. Я виджу, що хора. Треба пiслати за лiкарем.
- Не треба!
- Як то не треба? Чому не треба?
- Не поможе менi лiкар!
- Не поможе? - дивувався Герман. - А хто ж поможе?
- Вiддай менi мого сина! - вiдрiзала Рифка. - Се тiлько менi поможе!
Герман стиснув плечима i вiдiйшов геть. За лiкарем, звiсна рiч, не посилав. Аж ось ледво-неледво по десяти днях Рифка дiждалася вiстi вiд сина. Коминарчук доти ходив по улицi, доки вона не вихилилася через вiкно: тодi вiн крiзь вiкно кинув їй з улицi до хати Готлiбову карточку. Готдiб ось що писав:
"Вона мусить бути моя! Кажу вам раз назавсiгди: мусить. Чи хоче, чи не хоче. А впрочiм, як може не хотiти, - адже я багатий, багатшого жениха не найде в цiлiм краю. А я чую, що без неї не можу видержати. В снi i наявi все вона та й вона передо мною. I не знаю навiть, як називається. Але що то значить, коли вона менi сподобалася! I куди вона могла поїхати? Коби-м знав, зараз би-м поїхав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я в;ке здоров, принаймнi натiлько здоров, що можу ходити. Лажу весь день по улицi напротив її дому, але пе важився ще й питати нiкого, чий се дiм i чия вона донька. Завтра раненько прийде мiй пiсланець: дайте йому дещо грошей для мене".
Грошей у Рифки було небагато. На другий день коминарчук справдi прийшов, i то в таку пору, коли Германа не було дома. Вона почала розпитувати його про сина, але коминарчук нiчого не знав, а тiльки сказав, що має принести грошi, та й годi. Рифка дала йому десять ринських - послiднiх десять ринських, якi у неї були, - i осталась сама в покої, проклинаючи коминарчука, що не вдоволив її цiкавостi.
Звiстка, що Готлiб здоров i може вже ходити, врадувала її, але його надмiрна i слiпа любов почала її тривожити, їй нараз впало на думку, що ану ж но Готлiбова дiвчина - християнка, то що тодi? Вона прецiнь не схоче йти за жида, - i готов собi Готлiб бог знає що зробити, скоро не зможе її дiстати. I в її роздражненiм умi засiла тота догадка, мов влiзлива оса, i знов почала вона мучитись, i тривожитись, i ночi не спати, i проклинати весь свiт, мужа й себе. їй, не знати чому, бажалося, щоби Готлiб узяв собi яку-небудь бiдненьку, робучу жидiвочку з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав її Герман, їй здавалось, що вона зненавидiла б його враз iз його жiнкою, коли б тота жiнка була з багатого дому. А мiж тим з Готлiбових листiв випливало очевидячки, що дiвчина, котру вiн уподобав, була багата, їздила повозами, мала багато вбраних слуг, - i вже, вже звiльна починала в Рифчинiй душi зароджуватись против неї якась слiпа i глуха ненависть.
Але найгiршої гризоти наробили Рифцi грошi. По кiлькох днях, знов в Германовiй неприсутностi, прийшов коминарчук з карточкою. В карточцi було коротко i вузловито написано ось що:
"Грошей менi треба, багато грошей. Мушу вбратися по-людськи. Вона завтра приїде. Мушу говорити з нею. Вже знаю чия. Передайте зараз хоть сто ринських".
Рифка аж затряслася, прочитавши тi слова. Знав чия, а не пише, не скаже їй! I мав ж вiн серце лишати її в непевностi? А ще сто ринських просить, - вiдки вона озьме сто ринських? Герман вiд кiлькох днiв щось дуже куцо держав її, не давав їй до рук нiяких грошей, не лишав, як се давнiше часом лучалося, анi цента в своїй шуфдядi, а все замикав до великої залiзної каси на три ключi, а ключi забирав з собою. Рифка й не покмiтила сього аж до сеї хвилi. Але тепер, коли син зажадав у неї такої суми, а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалась з одного покою цо другого, з одної шуфляди до другої, але нiде не могла найти нiчого. Вона голосно кляла нехланника-мужа, але прокляття не помагали нiчого, i з кровавим серцем мусила вiдправити коминарчука, кажучи йому, що грошей тепер не мав i що нехай прийде аж завтра. Коминарчук похитав головою i пiшов.
По його вiдходi Рифка, мов безумна, бiгала по покоях, трiскала меблями i наповнювала цiлий дiм прокляттями та лайкою. За тою роботою застав її Герман.
- Жiнко, а тобi що такого? - скрикнув вiн, ставши на порозi. - Ти вдурiла?
- Вдурiла! - скрикнула Рифка.
- Чого тобi треба? Чого кидаєшся?
- Грошей треба.
- Грошей? Нащо тобi грошей?
- Треба, та й годi.
- А багато?
- Багато. Двiста ринських! Герман усмiхнувся.
- Що?
- Та що, збираєшся десь за волами йти, чи о? - сказав вiн.
- Не питайся, а давай грошi!
- А-в-бе-бе, а вiдки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздавки.
- Нема грошей! - скрикнула Рифка i визвiрилася на нього. - Кому ти се говориш? Зараз давай, бо бiда буде! - I вона з пiднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима i поступився назад.
- Вдурiла жiнка! - проворкотiв вiн пiвголосом. - Давай їй грошi, а не знати нащо. Ти гадаєш, - сказав вiн до неї спокiйним, переконуючим голосом, - що у мене грошi лежать? У мене грошi в дiло йдуть.
- Але менi треба, зараз, конче! - сказала Рифка.
- Нащо? Як тобi треба що купити, то скажи, - возьму на кредит, бо готових грошей не маю.
- Не треба менi твого кредиту, а тiлько готових грошей. Чуєш!
- Говори до гори, - вiдказав Герман i, не вдаючися з нею в дальшу бесiду, пiшов поквапно до свого кабiнету, все озираючись назад себе, чи не бiжить за ним Рифка з пiднятими кулаками. Прийшовши до кабiнету, вiн зразу хотiв замкнути дверi на ключ, але далi надумався, знаючи Рифчину натуру, i з легким, таємним усмiхом засiв коло свого пульта i почав писати.
- Я знав, що воно так буде, - говорив вiн сам до себе, все ще таємниче всмiхаючись. - Але нехай! Тепер я не подамся i притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!
По хвилi, важко дишучи, увiйшла Рифка. Лице її мiнилося: раз наливалося кровю, мов буряк, то "знов блiдло, мов полотно. Очi палали гарячковим жаром. Вона сiла.
- Скажи ти менi, бога ради, чого ти хочеш вiд мене? - спитав її Герман якмога супокiйним голосом,
- Грошей, - вiдповiла Рифка з упертiстю божевiльної.
- Нащо?
- Для сина, - сказала вона з притиском.
- Для якого сина?
- Для Готлiба.
- Для Готлiба? Але ж Готлiба вже й на свiтi нема, - сказав Герман з уданим зачудуванням.
- Волить тебе не бути на свiтi!
- Значиться, вiн живий! Ти знаєш, де вiн е? Де вiн, скажи менi? Чому не йде додому?
- Не скажу.
- Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не зїм його.
- Вiн боїться тебе i не хоче бути з тобою. . - А грошей моїх хоче? - сказав уражений Герман.
Рифка на те анi слова.
- Знаєш же що, - сказав рiшуче Герман. - Перекажи йому, коли знаєш, де вiн, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедiї. Доки не верне, то анi цента не дiстане анi вiд мене, анi вiд тебе!
Збережи - » Iван Франко - Борислав смiється XII . З'явився готовий твір.