Італійська Республіка, держава на Півдні Європи, на Апеннінському півострові, а також на частині материка до Півдня, від Альп, островах Сицилія, Сардинія й ін. Найдавніші художні пам’ятники на території Італії ставляться до епох палеоліту (наськальні розписи в Апулії; кам’яні, статуетки жінок з Лигурии й Емілії; керамічні посудини із процарапанним або намальованим геометричним, візерунком) . В епоху бронзи ( 2-я підлога. 2-го тис. до н. е.) багато орнаментованого, керамічні, виробу й геометризованние бронзові фігурки божеств і воїнів відбивали вплив крито-микенськой культури. На про-ве Сардинія зложився своєрідний тип мегалітичних споруджень, т. зв. нураге - круглі кам’яні вежі з ложнокупольним покриттям. На півночі Італії в епоху бронзи розвивалася культура террамар, названа по пальових поселеннях - террамарам. ДО 9-5 вв, до н. е. ставляться поселення культури Вилланова, характерної для східної частини Центральної Італії до 8-2 вв. до н. е. - пам’ятники родинної їй культури етруськів, На території виниклих в 8-6 вв. до н. е. у прибережних р-нах Італії грецьких торговельних поселень (Сіракузи, Посейдония й ін.) збереглися залишки храмів, ськульптура, вироби мистецтв, ремесла. Древне грецькі, етрусськие й місцеві художні традиції лягли в основу позов-ва Рима Древнього, до-рої розвивалося на території Італії з 5 в. до н. е. до 5 в. н. е.

З падінням Римської імперії (476) і твердженням християнства в Італії почалося формування середньовічного мистецтва, заснованого на позднеантичних традиціях, а також на впливі мистецтва Візантії й численних варварських народів (готовий, лангобардов, франків і ін.) , вторгавшихся в Італію. В 4-6 вв. у Римі й інших містах Італії споруджувалися 6азилики, пишнотою оздоблення не уступали іншим римським імператорським будівлям ( Сан-Джованни ин Латерано, Сан-Паоло фуори ле Мура-У Римі) , а також центричние культові будинки (церква Сан-Витале в Равенне) . Храми прикрашали багатобарвні мозаїки (церква Санта-Костанца в Римі) . Світлотіньова моделировка й життєрадісна барвистість ранніх мозаїчних циклів, заснована на традиціях античної художньої культури, поступово поступилися місцем площинній, лінеарній трактуванню форм, вишукано звучні колірні сполучення придбали врочисту абстрагованість (мозаїки церкви Сан-Витале в Равенне) . У ськульптурному різьбленні довгий час зберігалися традиції позднеантичной орнаментики (капітелі колон, вівтарні перешкоди та ін.) , В 8-10 вв, що веде роль належала архітектурі Ломбардії. Тут споруджувалися васильки із криптою під вівтарною частиною, зовнішні стіни яких членувалися лопатками глухими аркадами й аркатурними фризами; поруч із васильками будували дзвіниці (т. зв. кампаніли; південна вежа церкви Сант-Амброджо в Милане) . Одержали розвиток плоськорельефная орнаментне різьблення і ювелірне позов-в, глибина обробки, художня інкрустація, у яких помітне вплив культур варварських народів. В умовах феодальної роздробленості країни романський стиль (11-13 вв.) здобував в Італії різноманітні місцеві риси.

У Північній і центральній Італії одержали поширення 3-нефние васильки (нерідко із двориком-атрієм; церква Сант-Амброджо в Милане) , західні фасади яких членувалися аркадами й “карликовими” аркадними галереями або прикрашалися мармуровими ґанками-порталами з балдахінами на колонках, що опираються на стилізовані фігури левів (церква Сан-Дзено Маджоре у Вероні) . У Тоськані зводили будівлі т. зв. інкрустаційного стилю з поліхромним мармуровим облицюванням зовнішніх стін і інтер’єрів (церква Сан-Миньято аль Монте у Флоренції) . Добірністю й багатством декору відрізняється соборний комплекс у Пизе (баптистерій, собор і кампаніла) . У романських будівлях Сицилії своєрідно сполучалися форми візантійського, арабського й нормандського зодчества (собори в Чефалу, початий в 1131, і Монреале) , Своєрідним варіантом візантійського хрестово-купольного храму є монумент, 5-купольний собор Сан-Марко у Венеції вражаючою пишнотою внутрішнього оздоблення (мармурове облицювання, мозаїки та ін.) , Вигляд більшості міст Італії зложився в 11-13вв., у період їхнього інтенсивного розвитку. У цей час будувалися підпорядковані рельєфу місцевості гір, зміцнення, схожі на міцності кам’яні будинки-вежі (у Бопонье, Сан-Джиминьяно) , будинку ратуш і соборів зі стрункими кампанілами (у Бергамо, Бреше) . Ськупчена забудова середньовічних міст мала идущую від античності регулярну (Флоренція, Болонья, Верона) або нерегулярну (Сиена, Венеція) планування й групувалася навколо центральної (звичайно соборної) площі. У ськульптурі романського періоду традиції орнаментальної “варварської” різьблення поступово змінилися прагненням до ясності й ритмічної розчленованості зображень. Романська ськульптура одержала особливий розвиток в Емілії й Ломбардії (рельєфи собору в Модене, близько 1106, майстер Вилиджельмо, бронза дверей церкви Сан-Дзено Маджоре у Вероні) , У Тоськані ськульптура на фасадах і в інтер’єрах соборів органічно сполучалася з поліхромною мармуровою інкрустацією; у Римі виділялися роботи мармурників із сімей Космати й Вассаллетти (12-13 вв.) .

У фреськовому живописі й у мозаїках 11-12 вв. візантійської композиційної схеми нерідко сполучалися з наївною розповідністю, грубуватою виразністю образів (фреськи ниж. церкви Сан-Клементе в Римі, близько 1100; мозаїки соборів у Чефалу, 2-я половина 12 в., Торчелло, 12 - 13 вв., і Сан-Марко у Венеції) . В італійському іконописі, що одержав розвиток в 13 в., традиції візантійського мистецтва з характерної для нього емоційною виразністю й вишуканістю лінійного ритму й колориту з’єднуються із прагненням до жвавості наочності й людяності образів (вівтарні образи Чимабуе) .

У середині 13 в., гл. обр. у Тоськані, ськладається позов-у Проторенессанса. Його родоначальниками в ськульптурі були Никколо Пизано (рельєфи кафедри пизанського баптистерію) , Арнольфо ди Камбио й Джованни Пизано, у живописі-рим. живописець П, Каваллини й флорентиец Джог-Те (фреськовий цикл у Капелі дель Арена в Падуре) . У вівтарному й монументальному живописі Сиени 13-14 століть проторенессансние риси, виражені в прагненні до життєвої переконливості миру, уживапись із традиціями італо-візантійський позов-ва й франц. готичні мініатюри (Дуччо, Симоні, Мертини, брати Лоренцетти) . У живописі болонських майстрів гостра готич. характерність образів сполучалася зі сміливим введенням конкретних життєвих деталей (фреськи Кампосанто в Пизе, добуток Альтикьеро й аванцо в Падуе) .

Готичний стиль, лише частково сприйнятий італійською архітектурою, одержав поширення наприкінці 13-початок 14 вв. Отд. декоративні мотиви готики надають романським за духом гір, будівлям (Палаццо Публико у Флоренції) динамічну гостроту й декоративну добірність. Вертикализм архітектури членувань і богатий ськульпт. декоративних фасадів готичних церков урівноважується ясної домірність горизонтальних членувань (собори в Синє й Орвието) , спокійною довжиною просторих інтер’єрів (церква Сан-Петронио в Болоньї, церква Санта-Марія Новела у Флоренції) . Ажурні стрілчасті галереї й візерункові завершення вікон у сполученні з ошатною поліхромією в мармуровому облицюванні фасаду надають світську святковість палацам Венеції. Мистецтво Відродження в Італії, що ознаменувала переломний момент у культурному розвитку Європи, переживало яськравий розквіт в 15-16 століття. В італійському мистецтві цього періоду почуттєве усвідомлення краси й поезії земного буття сполучалося з пошуками науково обґрунтованих прийомів і засобів зображення навколишнього світу. Вивчення й творче переосмислення традицій античного мистецтва, а також твердження гуманістичних ідеалів часу зіграли виняткову роль у додаванні системи художніх поглядів і формальної пластичної мови мистецтва.

В архітектурі Раннього Відродження (15століття) , особливо у творчості Ф. Брунеллеськи й Л. Б. Альберти по-новому усвідомлена антична ордерна система (див, Ордери архітектурні) була покладена в основу ритмічної й структурної організації будинків. Ясність ордерних членувань фасадів, використання портиків і лоджій, внутрішніх дворів з аркадними галереями створюють відчуття легкості просторів і волі (будівлі Лучано Лаурани, Микелоццо, Б, Росселлино й ін.) . ДО 15 в, ставляться й перші досвіди ренесансного містобудування (анс, г, Пиенца, будувався за планами архітектора Росселлино з 1459) . Ськульптори Раннього Відродження (Л, Гиберти Донателло, Якопо делла Кверча, Дезидерио да Сеттиньяно, Андреа дель Верроккьо, сім’я делла Роббиа) , у доськоналості опанувавши мистецтвом об’ємно-просторової моделировки форм і закономірностями структури людського тіла, перспективною побудовою рельєфної композиції прагнули до втілення ренесансного ідеалу доконаної, гармонічно розвитий особистості (портретні погруддя, надгробки, статуї, кінні монументи) .

Pages: 1 2 3