Повість “Княжна Мері” складається із окремих журнальних записів Печоріна, які дозволяють зазирнути у найпотаємніші куточки серця героя. Пейзажні замальовки природи Кавказу свідчать про здатність Печоріна захоплюватись прекрасним, про його високу внутрішню культуру та розвинені естетичні почуття.

Можливі цитати:

“Я смотрю на страдания и радости других только в отношении к себе, как на пищу, поддерживающую мои душевные силы”.

“… подчинять моей воле все, что меня окружает; возбуждать к себе чувство любви, преданности и страха — не есть ли первый признак и величайшее торжество власти? Быть для когонибудь причиною страданий и радостей, не имея на то никакого положительного права, — не самая ли это сладкая пища нашей гордости? А что такое счастье? Насыщенная гордость”.

“С тех пор как я живу и действую, судьба както всегда приводила меня к развязке чужих драм, как будто без меня никто не мог бы ни умереть, ни прийти в отчаяние! Я был необходимое лицо пятого акта; невольно я разыгрывал жалкую роль палача или предателя”. “Я давно уже живу не сердцем, а головою”.

Печорін — молода обдарована, проте егоїстична особа. Герой шукає порятунку від нудьги в пригодах і різних історіях. При цьому часто втручається в життя інших людей, стає причиною їхніх нещасть. Відчуває потребу в тому, щоб підкорювати своїй волі інших людей, пробуджувати в них до себе почуття любові, відданості, страху. Сам живе не серцем, а головою, тобто постійно аналізує свої вчинки, думки, переживання. Серце залишається холодним. Бездушно і жорстоко вчинив Печорін з княжною Мері. Чи погоджуєтесь ви з думкою, що “комедія”, яку так майстерно розіграв Печорін для свого задоволення, закінчилася для дівчини великою трагедією? Розбите серце, зневіра у коханні, ганьба.

Княжна Мері, як і Бела, — це лише епізоди в житті Печоріна, але, як виявляється, у його житті була жінка, яку він посвоєму кохав уже багато років і яка щиро кохала його. Віра… Історія цього кохання варта нашої уваги, бо багато чого нового і несподіваного може розповісти про Григорія Печоріна. Літературознавці стверджують, що М.Лермонтов змалював Віру зі своєї коханої Варєньки Лопухіної. У портреті героїні особливість — родимка на правій щоці — саме така, як і у Варєньки. З ніжністю і любов’ю створює Лєрмонтов образ цієї жінки.

Схоже, що Віра єдина жінка, яку Печорін кохав. Після зустрічі з нею у гроті він записав у щоденнику: “Сердце мое болезненно сжалось… О, как я обрадовался этому чувству!” Як він втомився від самотності! Йому потрібна близька людина. Лише з Вірою він міг бути самим собою, не грати “комедії”, адже Віра — єдина жінка, яка зрозуміла Печоріна з його “мізерними слабкостями, дурними пристрастями”.

Віра щиро кохає Печоріна, хоча і стверджує: “С тех пор как мы знаем друг друга, ты ничего мне не дал, кроме страданий…” І дійсно, закохана у Григорія, Віра розлучилася з першим чоловіком, змушена була заради сина вийти заміж за старого, хворого, але багатого чоловіка; від життєвих негараздів, душевного неспокою сама захворіла на сухоти (невиліковна на той час хвороба). І навіть після всього цього Віра зізнається Печоріну: “… я, может быть, скоро умру, я чувствую, что слабею со дня на день… и, несмотря на это, я не могу думать о будущей жизни, я думаю только о тебе…”

Отже, було в героєві щось таке, що приваблювало жінок, які ладні були йти на будьякі жертви і страждання заради свого кохання. Про це пише Віра у своєму останньому листі до Печоріна:”Любившая раз тебя не может смотреть без некоторого презрения на прочих мужчин… в твоей природе есть чтото особенное; в твоем голосе, что бы ты ни говорил, есть власть непобедимая; никто не умеет так постоянно хотеть быть любимым; ни в ком зло не бывает так привлекательным …”

Саме у хвилини найбільшого відчаю героя проявляються його духовні сили, глибокі почуття. Але Печорін постійно контролює і придушує в собі ці прекрасні поривання. Чому? Тому що він є героєм свого часу. А цей час зробив з нього “морального каліку”, який змушений приховувати в собі благородні почуття, щоб не здаватися смішним в очах вищого товариства (”… если б в эту минуту ктонибудь меня увидел, он бы с презрением отвернулся”).

Світське товариство здобуло над Печоріним владу. “Моя бесцветная молодость протекла в борьбе с собой и светом; лучшие мои чувства, боясь насмешки, я хоронил в глубине души: они там и умерли… Я сделался нравственным калекой: одна половина души моей не существовала, она высохла, испарилась, умерла, я ее отрезал и бросил…”

Герой втратив здатність співчувати, думати про інших, посправжньому кохати: “Моя любовь никому не принесла счастья, потому что я ничем не жертвовал для тех, кого любил: я любил для себя, для собственного удовольствия”.