Роман «Капітанська дочка», опублікований у четвертій книжці журналу «Сучасник» за 1836 р., - підсумковий твір Пушкіна. «Прощальний» роман виростав з пушкінських праць по історії Росії. З початку 1830-х рр. у центрі уваги Пушкіна був XVIII століття: епоха Петра I (ішла робота над «Історією Петра») і сама велика подія епохи Катерини II - селянський бунт 1773-1774 гг. З матеріалів про бунт зложилася «Історія Пугачова», написана в Болдіні восени 1833 р. і опублікована в 1834 р. за назвою «Історія Пугачевского бунту» (змінене Миколою I).

Історична праця дала роману фактичну основу й загальну концепцію, але шлях Пушкіна до «Капітанської дочки» виявився непростим. ДО 1832-1833 гг. ставляться чорнові плани й начерки майбутнього історичного добутку. По первісному задумі Пушкіна, центральною фігурою в ньому повинен був стати дворянин, поручик Шванвич, що перейшов на сторону Пугачова й служив йому «із всеретельністю». Відомості про цей дворянина, що « віддав перевагу мерзенному життю - чесної смерті », Пушкін виявив в одному з пунктів офіційного юридичного документа - «Сентенції» Сенату (там же говорилося й про підпоручика А. М.Гриневе, якого заарештували по підозрі «у повідомленні з лиходіями», але в ході наслідку визнали невинним).

Вивчення матеріалів бунту під час поїздки в Казань і Оренбург улітку 1833 р. скорегувало первісний задум. Пушкіна дійшов висновку, що дворянство - єдине із всіх станів - залишилося вірним уряду й не підтримало бунт. Доля дворянина-відщепенця не могла послужити основою для широких художніх узагальнень. Шванвич перетворився б у такого ж героя-одинака, як Володимир Дубровский, «шляхетний розбійник», месник за зганьблену честь сім’ї, у незакінченому романі «Дубровский» (1833).

Пушкін знайшов нового героя - їм став не союзник, а бранець Пугачова Башарин, помилуваний самозванцем на прохання солдатів. Знайдена була й форма оповідання - мемуарні записки героя, звернені до онука («Люб’язний онук мій Петруша…» - так починався чорновий начерк вступу). Узимку 1834-1835 гг. виник новий варіант добутку: у ньому з’явилися історико-побутовий матеріал і любовний сюжет. В 1835-1836 гг. мінялися сюжетні лінії, прізвища героїв. Так, прообраз майбутнього Гринева Башарин стало Валуевым, потім Буланиным (це прізвище залишилася в «Пропущеній главі»), і тільки на останньому етапі роботи Пушкін назвав мемуариста Гриневым. Його антипод Швабрин, що зберіг деякі риси дворянина-зрадники Шванвича, з’явився теж в остаточній редакції. Рукопис був переписаний набіло самим Пушкіним 19 жовтня 1836 р. Наприкінці жовтня, уже після того як роман був представлений у цензуру, він одержав назву - «Капітанська дочка».

Працюючи над історичним романом, Пушкін опирався на творчий досвід англійського романіста Вальтера Скотта (серед його численних шанувальників у Росії був сам Микола I) і перших росіян історичних романістів М. Н.Загоскина, И. И.Лажечникова. «У наш час під словом роман розуміють історичну епоху, розвинену у вигаданому оповіданні» - так Пушкін визначив основну жанрову ознаку роману на історичну тему. Вибір епохи, героїв і особливо стиль «вигаданого оповідання» зробили «Капітанську дочку» не тільки кращим серед романів російських послідовників В. Скотта. За словами Гоголя, Пушкін написав «єдиний у своєму роді роман» - «по почуттю міри, по закінченості, по стилі й по дивній майстерності обрисовувати типи й характери в мініатюрі…» Пушкіна-Художник став не тільки суперником, але й «переможцем» Пушкіна-Історика. Як помітив видатний російський історик В. О.Ключевский, в «Капітанській дочці» «більше історії, чим в «Історії Пугачевского бунту», що здається довгою пояснювальною приміткою до роману».

Широта проблематики виводить «Капітанську дочку» за межі жанру історичного роману. Матеріал історії послужив Пушкіну відправною крапкою для створення багатопланового добутку. «Капітанська дочка» -це й сімейна хроніка Гриневых (критик Н. Н.Страхів помітив: «”Капітанська дочка” є оповідання про те, як Петро Гринев женився на дочці капітана Миронова»), і роман-біографія самого мемуариста Петра Гринева, і роман виховання (історія становлення характеру дворянського «недоука»), і роман-притча (долі героїв - розгорнута моральна максима, що стала епіграфом до роману: «Бережи честь змолоду» ).

На відміну від інших прозаїчних добутків (незакінченого «Арапа Петра Великого», «Повістей Белкина», «Пікової дами »), в останньому романі Пушкін створив, хоча й інших засобах, чим в «Євгенію Онєгіні», «вільне» оповідання, розімкнуте в історичному часі, не обмежене рамками сюжету й змістом зображуваного. Історичне «поле» роману ширше описаних історичних подій ( 1772-1775 гг.) і біографічних фактів (юність героя - автора записок, 17-19 років). Заснована, як підкреслив сам письменник, «на переказі», «Капітанська дочка» стала романом про історичне життя Росії. (Зверніть увагу на достаток історичних фактів, що згадуються в романі, - від Неясного часу (Гришка Отрепьев) до «лагідного царювання» Олександра I.)

Проблематика роману, його жанрові й сюжетно-композиційні особливості обумовлені вибраним Пушкіним типом оповідання й самою фігурою оповідача. Роман написаний від першої особи. Це автобіографічні записки (мемуари, спогади) російського дворянина Петра Андрійовича Гринева, що є фігурою вигаданої. З реально існуючим А. М.Гриневым його ріднять тільки прізвище й подібність деяких ситуацій: полон Пугачовим і арешт по підозрі в зраді. Записки не мають конкретного адресата. Спогаду Гринева про молодість - частина сімейної хроніки й одночасно його сповідь. Не зумівши сказати всієї правди на суді, щоб не заплямувати честь Маші Мироновій, він адресує оповідання-сповідь про «дивні події» свого життя нащадкам.

З «записок» Гринева складається основний текст роману. У післямові «видавець» указує на джерело одержання «рукопису». Вона потрапила до нього від онука Гринева, що довідався, що «видавець» займався «працею, що ставиться до часів, описаним його дідом». «Видавець» -літературна «маска» Пушкіна, під «працею» є через «Історія Пугачова». Крім того, у романі проставлена дата закінчення : «19 окт. 1836» - своєрідний «автограф» Пушкіна (роман був надрукований в «Сучаснику» анонімно, без підпису автора). У післямові зазначений і ступінь участі «видавця» у роботі над нібито отриманим рукописом: він прийняв рішення не включати її у свою працю, а видати «особливо, приискав до кожної глави пристойний епіграф і дозволивши собі перемінити деякі власні імена». Епіграфи, таким чином, мають особливий сенс: вони не тільки вказують на тему глави й визначають її оповідальний тон. Епіграфи - це знаки авторського «присутності» у тексті роману. Кожний епіграф являє собою авторський « образ-конспект» глави.

Зміст післямови в тім, що Пушкін, творець роману, чітко відокремив себе від вигаданої особи - автора й головного героя записок Гринева й разом з тим навмисно співвідніс вимисел з реальністю. Заявлено один з найважливіших художніх принципів Пушкіна-Історичного романіста: читачеві пропонується сприймати все розказане Гриневым як достовірний і щирий «людський документ». Вигадані записки Гринева письменник ставить в один ряд зі справжніми документами, що ввійшли в «Історію Пугачова».

В «Капітанській дочці» однаково важлива й історія життя оповідача, і його людський, моральний вигляд. Гринев - свідок і учасник історичних подій. Оповідання про власну долю як би «засвідчує» дійсність і об’єктивність його «свідчень». Точка зору Гринева в оповіданні панує. Епоха, бунт, Пугачов побачені очами дворянина, що присягнув імператриці, вірного своїй присязі й боргу офіцера. Селянське повстання для нього - беззаконня, заколот, «пожежа». Пугачовців Гринев називає «зграєю», «розбійниками», а самого Пугачова- «самозванцем», «бурлакою», «лиходієм», «випадним козаком». Його розуміння происходящего не міняється: і замолоду, і в дозрілих літах він засуджує «російський бунт».

Уважати це проявом тільки станових забобонів героя - явне спрощення, адже пугачовщину оцінюють як кривавий бунт не тільки дворяни. Кріпак Савельич, священик батько Гарасим і його дружина Килина Памфиловна теж бачать у пугачовцях бунтівників і лиходіїв. Критерієм відносини цих героїв до бунту є не відвернені соціологічні поняття, а кров, насильство й смерть. У їхніх оцінках Пугачова і його соратників, у невтішних словах, які вони знаходять для повсталих, відбиті їх особисті, живі враження. «Пугачовщина» і для Гринева не формула, що закріпила офіційний погляд на заколотників, а сьогодення людське потрясіння. Він бачив бунт, тому й пише з непідробленим жахом: «Не приведи бог бачити російський бунт, безглуздий і нещадний!»

Pages: 1 2