У цей час у Росії відбувається формування цивільного суспільства, заставляються основи демократичних суспільних відносин. У зв’язку із цим велике значення для майбутнього Росії здобуває характер складних взаємин між людьми, що дотримуються різних світоглядних ориентаций, у тому числі між віруючими й невіруючими, між різними релігійними віросповіданнями один з одним і їхніми відносинами з державою в особі законодавчої й виконавчої влади, між державою й невіруючими. Не можна сказати, що в наш час ці проблеми загострені до межі. Однак у суспільному житті країни в пострадянський період чітко проявляються тенденції до конфронтації, претензії одних на надзвичайний стан у державі на правах “релігії більшості” , “пануючої в даному регіоні релігії” , спроба створення політичних об’єднань по вероисповедальному ознаці для відстоювання інтересів тих або інших релігійних організацій. Має місце також прагнення використовувати владні структури держави для боротьби із провідну активну місіонерську діяльність нетрадиційними для Росії релігійними організаціями: католицизмом, кришнаизмом, мунизмом і т.д.

Певні проблеми виникають між релігійними організаціями й невіруючими. Можна навіть сказати, що на місце “войовничого атеїзму” приходять елементи “войовничого клерикалізму”, які проявляються в прагненні деяких кіл релігійних організацій насильно нав’язати невіруючим релігійні погляди й норми поводження. Подібні рецидиви зустрічаються в діяльності Російської православної церкви, але особливо широке поширення одержали в регіонах традиційного поширення ісламу, ламаїзму. Так зокрема, уживають спроби поставити під сумнів світський характер шкільного утворення через введення циклу навчальних дисциплін, таких як “Закон Божий” , “Основи релігії” , вивчення яких припускає функції катехизации, тобто залучення до релігії на основі роз’яснення основ віровчення. При цьому ігнорується той факт, що в даній школі, у даному класі навчаються діти, батьки яких дотримуються різних світоглядних ориентаций6 невіруючі, представники різних віросповідань - іслам, іудаїзму, православ’я й т.д.

Правовою основою дозволу всіх цих проблем у сучасному Російському суспільстві може служити дотримання принципу волі совісті. Совість - це категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, жадати від себе їхнього виконання й робити самооцінку чинених учинків. У самому загальному виді принцип волі совісті означає визнання права людини на самостійний вибір своїх переконань і можливість їхнього прояву в діях і вчинках, не на шкоду іншим людям і суспільству в цілому. Таким чином, постановка питання про волю совісті означає постановку питання про духовну волю людини, про можливість існування для індивіда такої області духовного життя, куди не в праві вторгатися ніяка влада, ніякі суспільні або інші організації. Реалізація принципу волі совісті означає визнання необхідності встановлення в соціальній взаємодії в міжособистісних взаєминах і у відносинах із владою принципу толерантності (терпимості) .

В умовах сакрализованних суспільств духовне життя людини цілком формувалася на основі тої або іншої релігії. І проблема совісті була винятково релігійною проблемою. Тому історично питання про волю совісті сформувалося як питання про право людини на вибір того або іншого віросповідання, на основі якого він міг формувати свої моральні принципи. Таким чином, спочатку воля совісті означала волю віросповідання. Боротьбу за цю волю протягом тривалого часу змушені були вести люди, оказавшиеся по тимі або інших причинах під владою людей, державних структур, що нав’язують їм інше, далеке їм віросповідання. Таку боротьбу, наприклад, вели євреї, коли їхня територія була скорена римлянами. Християнство в Римській імперії спочатку було заборонено. І християни, якщо вони не відрікалися від своєї віри, піддавалися гонінням. Ранньохристиянські мислителі - апологети, відстоювали право для своїх прихильників сповідати християнство нарівні з іншими религиями.

Ситуація змінилася після того, як християнство стало пануючою релігією Римської імперії, а, потім, і інших державах Європи. У середньовічній Європі католицька церква була нетерпима до всякого іновірства й жорстоко переслідувала його, не зупиняючись перед фізичним знищенням так званих “єретиків” . У Росії в плині тривалого часу існувала аналогічна ситуація. В “Укладенні” від 29 січня 1649 року пануючи Олексія Михайловича в главі 1 про богохульників і церковних заколотників говориться: “Буде хто іновірцем, які не буди віри або й російська людина, покладе огуду на Добродії Бога й спася нашого Ісуса Христа або на породжену його пречисту Володарку нашу Богородицю й Приснодеву Марію, або на святих Його догідників і про те сискивати всякими накрепко. Так буде знайде на те допрямо, і того богохульника, викривши, стратити, спалити.” І це “Укладення” і інші законодавчі акти повною мірою застосовувалися відносно старообрядників, що відмовилися прийняти нововведення Російської православної церкви. У такий спосіб у Середньовічній Європі відхилення від пануючої віри розглядався як небезпечний державний злочин

Ідеологія епохи Відродження в якості одного зі своїх важливих принципів містила принцип віротерпимості. Практичне ж відношення цих принципів почалося в епоху Реформації. У знаменитих 95 тезах М. Лютера вже втримується по суті принцип волі совісті як волі вибору віросповідання, безперешкодного поширення Священного писання, вільної проповіді, волі релігійних сполучників. Принцип волі совісті одержав своє теоретичне обґрунтування й розвиток у роботах філософів Нового часу. Англійський філософ Джон Локк у своїх листах про віротерпимість висунув вимогу відділення церкви від держави. На його думку держава повинне надати людям право релігійного самовизначення, вона не повинне позбавляти своїх підданих цивільних і політичних прав залежно від певної приналежності до релігії. Французький мислитель Ф. Вольтер в 1763 році проголосив, що воля совісті є право, що людина одержала від природи й ніхто не може примушувати його в питаннях віри. Кожному потрібно дозволити молитися на свій лад, кожний вправі сповідати ту або іншу віру в згоді лише зі своєю совістю. Ці ідеї одержали законодавче закріплення у французькій “Декларації прав людину й громадянина” (1794) , покладений в основу законодавства французької держави епохи буржуазних революцій, а також у Конституції США (1787) і американському Біллі про права (1794) .

Росія пізніше інших країн Європи пішла на визнання принципу волі совісті віросповідання. В “Зводі законів Російської імперії” виданих в 1875 році, усе релігії на території країни ділилися на три групи: державна (православне сповідання) , терпимі (католицька, протестантська, армяно-григорианская церкви, іслам, буддизм, іудаїзм, язичество) і нетерпимі (“секти” - духобори, молокани, иудействующие, скопці, іконоборці) . В “Укладенні про покарання” особливим видом державного злочину оголошувалося відволікання й спокушання із православ’я в іншу віру, воспрепятствование вихованню дітей у православній або християнській вірі, поширення єресей і розколовши. До винного в цих злочинах застосовувалася ціла система каральних мір, аж до каторги й посилання в Сибір. Внеисповедное стан державою взагалі не визнавалося. В 1894 році до числа заборонених религий прилічені й так звані “штундисти” - російське найменування баптистів і євангельських християн. Їхнє віросповідання було оголошено шкідливим, а їхні молитовні збори заборонені

Після Лютневої революції постанова від 20 березня 1917 року “Про скасування вероисповедних і національних обмежень” і постанова від 17 липня 1917 року “Про волю совісті” були скасовані всі обмеження, пов’язані з віросповіданням: на проживання, пересування, придбання права власності, заняття ремеслами, торгівлею, промисловістю, надходженням на державну службу, на навчання, участь у виборах і т.д. Під волею совісті як і раніше розумілися воля вибору віросповідань. При цьому постанова Тимчасового уряду залишали незмінним пануюче положення Російської православної церкви стосовно інших релігійних організацій на тім підставі, що православ’я є релігією більшості населення Росії. Внеисповедное стан як і раніше не визнавалося

Pages: 1 2 3