Тому драматичне займає надзвичайно важливе місце в мистецтві, де завжди знаходять своє вираження й гармонійний, і драматичний аспекти естетического відносини людини до дійсності. Їх можна було б простежити на всіляких історичних прикладах, зіставляючи різні види мистецтва, наприклад античну пластику епохи її розквіту й трагедію, нідерландський живопис XVII століття і єлизаветинську драму; творчість окремих художників Андрія Рубльова й Феофана Грека, Рафаеля й Мікеланджело, Глазунова й Мусоргского й інших, аж до конкретних добутків. Ми маємо на увазі, звичайно, не абсолютне, а відносне розмежування, домінанту естетического змісту, оскільки дуже часто (особливо в сучасному мистецтві), ми зустрічаємося з різного роду сполученнями цих естетических аспектів

Треба враховувати й те, що сама гармонія часом виступає як момент розвитку, зняття протиріччя, через подолання якого й досягається ця гармонія. Це - динамічна рівновага, що потенційно містить у собі енергію руху. Його дуже чітко зафіксував Лессинг у своїй суперечці із трактуванням Винкельмана античної пластики як царства безтурботного спокою й споглядальності. Подібна діалектика справедлива, зрозуміло, не тільки стосовно античності. За строгою й невблаганною логікою майже з математичною закономірністю музики, що розвивається И. С. Баха, угадується живаючи, що пульсує, готова виступити назовні драматична стихія. В «Джоконде» Леонардо да Вінчі зіткнення ідеального початку й побутового, «картинного» і «портретного», що надає їй відтінок невизначеності, загадковості, як би несе в собі сховане передчуття протиріч, уже в пізнішу епоху Відродження величезної гостроти, що досягла, і получивших відбиття в драматичному мистецтві цього часу

Дивлячись на «Робітника й колгоспницю» В. Мухіній, ми чітко відчуваємо всю напруженість боротьби, що випала на частку народу, що будує нове суспільство, і яка ще має бути спереду. Таким чином, гармонія ця, строго говорячи, відносна (як, втім, відносний і драматизм, дозвіл якого завжди приводить до моменту гармонії - у самому мистецтві вона досягається через «катарсис»). Однак це не позбавляє визначеності й самостійності ці естетические аспекти мистецтва. Не можна погодитися з тої крапкою, що спрощує справу, зору - своєрідною теорією безконфліктності навпаки,- відповідно до якої мистецтво завжди засноване на відбитті конфлікту. Щодо цього цікавий аналіз творчості Леонардо да Вінчі й портрета «Мони Лізи» даний Н. Берковским (див. «Леонардо да Вінчі й питання Відродження».- «Статті про літературу. М., 1962). Навряд чи можна без натяжки зарахувати до такого роду добуткам «Дівчину з персиками» Сєрова й «Зимовий ранок» Пушкіна, «Бузок» Кончаловского й «Сорочинскую ярмарок» Гоголя. Мистецтво як суспільне явище є, звичайно, завжди «боротьба за або проти» (М. Горький), але ця боротьба, тобто твердження одного й заперечення іншого в самому мистецтві, аж ніяк не завжди - хоча й часто - досягається безпосереднім зображенням боротьби. Це різні площини питання. Об’єктивна основа цих двох типів естетического відносини, що зустрічаються на всьому протязі історії мистецтва, лежить у реальній діалектиці історії

Тут немає нічого загального з тією мінливою, містифікованою інтерпретацією цього факту, що він одержує у Ф. Ницше в його ідеї вираження в мистецтві «дионисийского» і «аполлоновского» почав. Персоніфікуючи, по Ницше, з одного боку, стихійний, руйнівний початок, інстинктивно властивій людині, з іншого боку - розумне, раціоналістичне в його відношенні до життя, це розмежування, що виражає протиставлення волі й інтелекту (можна було б сказати, шопенгауеровской волі й гегелівської ідеї), означає той розрив дії й пізнання, що у різних варіантах виявляється важливим мотивом пізніших буржуазних концепцій драматичного. Формула «пізнання знищує дія» стає одним із класичних його виражень. Дозвіл цього протиріччя в Ницше на користь «торжествуючої волі, що не знає границь», що веде до заперечення моральних норм, до ідеї надлюдини, якому «усе дозволено», здобуває різко антигуманістичну спрямованість і певний соціальний зміст, аж до виправдання «раси панів», неприборканого прагнення до влади й т.п.- усього того, що входить потім в арсенал буржуазної ідеології