Історична тема у творчості А. С. Пушкіна. Вища й щира мета вивчення історії складається не в завчанні дат, подій і імен це лише перший щабель. Історію вивчають, щоб зрозуміти її закони, розгадати якісь сутнісні риси характеру народу. Ідея, закономірності подій історії, їх глибокого внутрішнього взаємозв’язку пронизує всю творчість Пушкіна. Спробуємо, аналізуючи творчість Пушкіна, зрозуміти його історико-філософську концепцію

У ранній творчості Пушкіна нас зачаровують “Руслан і Людмила”, “Пісня про Віщого Олега”. Древня Русь часів князів Володимира й Олега відтвориться в барвистих, повних життя картинах. “Руслан і Людмила” казка, “Пісня про Віщого Олега” легенда. Тобто, автор прагне осмислити не саму історію, а її міфи, легенди, сказання: зрозуміти, чому зберегла народна пам’ять ці сюжети, прагне проникнути в лад думок і мови предків, знайти коріння. Ця лінія одержить подальший розвиток у пушкінських казках, а також у багатьох ліричних і епічних добутках, де через вдачі, мовлення й характери героїв поет підійде до розгадки особливостей російського характеру, принципів народної моралі й так буде осягати закони розвитку історії Росії

Реальні історичні фігури, що залучали увагу Пушкіна, обов’язково перебувають на переломі епох: Петро I, Борис Годунов, Омелян Пугачов. Імовірно, у момент історичних перебудов як би оголюються “сховані пружини” механізму історії, краще видні причини й наслідки адже в історії Пушкін прагне зрозуміти саме причинно-наслідковий взаємозв’язок подій, відкидаючи фаталістичну точку зору на розвиток миру. Першим добутком, де читачеві відкрилася концепція Пушкіна, стала трагедія “Борис Годунов” одне з вищих досягнень його генія. “Борис Годунов” трагедія, тому що в основі сюжету лежить ситуація національної катастрофи. Літературознавці довго сперечалися про те, хто головні герой цієї трагедії

Годунов? але він умирає, а дія триває. Самозванець? і він не посідає центральні місця

У центрі уваги автора не окремі особистості й не народ, а те, що з усіма ними відбувається. Тобто історія. Борис, що зробив страшний гріх дітовбивства, приречений

И ніяка висока мета, ніяка турбота про народ, ні навіть борошна совісті не змиють цього гріха, не зупинять відплати. Не менший гріх зроблений і народом, що дозволив Борисові вступити на трон, більше того, по наущению бояр, що умоляли:Ах, змилуйся, батько наш! Пануй нами! Будь наш батько, наш цар!

Благали, забувши про моральні закони, по суті, глибоко байдужі до тому, хто стане царем. Відмова Бориса від трону й благання бояр, народні молитви, що відкривають трагедію, підкреслено неприродний: автор увесь час акцентує увагу на тім, що перед нами сцени державного спектаклю, де Борис нібито не хоче царювати, а народ і бояри нібито без нього загинуть. І от Пушкін як би вводить нас в “масовку”, що грає в цьому спектаклі роль народу. От якась баба: те заколисує дитини, щоб не пищав, коли потрібна тиша, те “кидає його обземь”, щоб заплакав: “Як треба плакати, Так і затих!” От мужики труть ока луком і мажуть слюнями: зображують сльози

И тут не можна не відповісти з гіркотою, що ця байдужність юрби до того, що діється в палаці, дуже характерно для all soch © 2005 Росії. Кріпосне право привчило народ до того, що від його волі нічого не залежить. У майданне дійство “обрання пануючи” залучені люди, що утворять не народ, а юрбу. Від юрби не можна чекати благоговенья перед моральними принципами вона бездушна. Народ же не збіговисько людей, народ це кожний наодинці зі своєю совістю

И гласом совісті народної стануть літописець Пимон і юродивий Николка ті, хто ніколи не мішається з юрбою. Літописець свідомо обмежив своє життя келією: виключившись із мирської суєти, воно бачить те, що невидимо більшості. І він першим скаже про важкий гріх російського народу:Об страшне, небачене горе! Прогневали ми Бога, згрішили:Владыкою собі цареубийцумы нарекли. І що саме головне він, Пимон, не був на площі, не молив “:батько наш!” і все-таки розділяє з народом провину, несе хрест загального гріха байдужості

В образі Пимона проявляється одна із прекраснейших чорт російського характеру: совісність, загострене почуття особистої відповідальності. На думку Пушкіна, особистість, реалізуючи свої задуми, вступає у взаємодію з об’єктивними законами миру. Результат цієї взаємодії й творить історію. Виходить, що особистість діє і як об’єкт, і як суб’єкт історії. Особливо явно ця подвійна роль проявляється в долях “самозванців”.

Самозванець Григорій Отрепьев всупереч усьому прагне змінити свою долю, дивно чітко відчуває подвійність свого положення: він і безвісний чернець, силою власної волі, сміливості, що перетворився в таємниче врятованого царевича Дмитра, і предмет політичних ігор: “:я предмет розбратів і війни”, і знаряддя в руках долі. Інший пушкінський герой самозванець Омелян Пугачов невипадково співвідносить себе з Отрепьевым: “Гришка Отрепьев адже поцарствовал же над Москвою”. Слова Пугачова “Вулиця миючи тісна: волі мені мало” дуже близькі до прагнення Григорія не просто вирватися з монастирської келії, але піднестися на московський престол. І все-таки в Пугачова зовсім інша історична місія, чим у Григорія: він прагне реалізувати образ “народного царя”. В “Капітанській дочці” Пушкін створює образ народного героя

Сильна особистість, неабияка людина, розумний, широкий, що вміє бути добрим як пішов він на масові вбивства, на нескінченну кров? В ім’я чого? “Волі мені мало”.

Прагнення Пугачова до абсолютної волі споконвіку народна риса. Думка, що абсолютно вільно тільки царя, рухає Пугачовим: вільний народний цар і підданим принесе повну волю. Трагедія в тім, що герой роману шукає в царському палаці те, чого там немає. Більше того, за свою волю він платить чужими життями, а виходить, і кінцева мета шляху, і сам шлях помилкові. Тому й гине Пугачов

“Капітанську дочку” Пушкін створює як народну трагедію, і Пугачова він осмислює як образ народного героя. І тому образ Пугачова постійно співвідноситься з фольклорними образами. Його особистість спірна, але як “народний цар” Пугачов бездоганний. Дотепер я говорив про ті твори Пушкіна, де історія досліджується в момент перелому, зміни епох. Але історична подія триває набагато довше цього моменту: воно чимсь підготовляється зсередини, як би назріває, потім здійснює й триває стільки, скільки триває його вплив на людей

У явності цього тривалого впливу на долю людей мало що зрівняється з петровскими перебудовами країни. І образ Петра I цікавив, захоплював Пушкіна все життя: поет осмислювало його в багатьох добутках. Спробуємо зіставити образи Петра з “Полтави” і з “Мідного вершника”.

“Полтава” написана в 1828 році, це перший досвід історичної поеми в Пушкіна. Жанр поеми традиційно романтичний, і в “Полтаві” багато в чому як би “сплавлены” риси романтизму й реалізму. Образ Петра Пушкіним романтизована: ця людина сприймається як напівбог, вершитель історичних доль Росії. От як описане явище Петра на лайливому полі: Тоді-Те понад вдохновенныйраздался звучний глас Петра:Його заклик “глас понад”, тобто Божий глас. У його образі немає нічого від людини: цар-напівбог

Сполучення жахливого й прекрасного в образі Петра підкреслює його надлюдські риси: він і захоплює, і вселяє жах своєю величчю звичайним людям. Уже одне його явище надихнуло військо, наблизило до перемоги. Прекрасний, гармонічний цей государ, що переміг Карла й не возгордившийся удачею, що вміє так по-царському поставитися до своєї перемоги:У наметі своєму він угощаетсвоих вождів, вождів чужих, И славних бранців пестить, И за вчителів своихзаздравный кубок піднімає. Захопленість Пушкіна фігурою Петра дуже важливий: поет прагне усвідомити й оцінити роль цього видатного державного діяча в історії Росії. Мужність Петра, його пристрасть пізнавати самому й уводити в країні нове не можуть не імпонувати Пушкіну

Але в 1833 році вірш Адама Міцкевича “Пам’ятник Петра Великого” змусило Пушкіна спробувати інакше глянути на проблему, переглянути своє відношення. І тоді він написав поему “Мідний Вершник”. В “Полтаві” образ Петра як би дробився:Лик його жахливий

Движенья швидкі. Він прекрасний. В “Мідному вершнику” лик Петра також величественен, у ньому й міць, і розум. Але зникло движенье, пішло життя: перед нами особа мідного бовдура, тільки страшного у своїй величі:Жахливий він в околишньої мгленеобходимо закінчувалося XVII століття ввести Росію в ряд перших світових держав. Але чи можливо заради цієї мети жертвувати долею хоча б такої маленької людини, як Євгеній, його скромним простим щастям, його розумом?

чиВиправдує історична необхідність такі жертви? Пушкіна в поемі лише порушує питання, але вірно поставлене питання і є щире завдання художника, тому що на подібні питання повинен відповісти собі кожний людина