Цей герой по ходу роману виконує дві місії: по-перше, розслідує вбивство, що повалило в жах, по-друге, він, належачи до ордена францисканців, був тягнений у суперечку з папською курією про бідність або багатство Ісуса Христа - і, отже, в ідеалі церковного життя Вільгельм належав до групи Оккама, що вимагала реформ церкви. Про суть цієї суперечки У.Эко докладно розповідає в главах «День четвертий. Година шостий», «День п’ятий. Година перший.». Вільгельм за допомогою дедукції доводить, що в суперечці потрібно поміняти місцями причину й наслідок і робить висновок, що роздратував присутніх у монастирі посланників папської курії, серед них двох інквізиторів: «оскільки ніким не затверджувалося й ніким не могло затверджуватися, що Ісус домагався для себе й для своїх близьких якого- або земного правління, це сама відчуженість Ісуса від земних речей представляється достатнім сованням доячи того, щоб без гріха почесть імовірним твердженням, що Ісус, таким чином, більше тяжів до бідності» [10,306]. Вільгельм і подорожує в монастир з таємною місією, зустрітися з папською делегацією з доручення імператора Людовика, у якого Аккам і Марсилий , авторитетні богослови - філософи, знайшли притулок

Мудрість Вільгельма «увійшла в легенду», але він не менш прославився і як інквізитор процесів, у часи яких він виявив і проникливість, і великодушність, що здивувала всіх, настільки не властиве інквізиції, «тому що,- затверджує Вільгельм, - судити про причини й наслідки досить важко й думаю, що Господь єдиний у праві про їх судити…Тому плести длиннейшие ланцюжка невірних причин і наслідків, по-моєму, таке ж божевілля, як будувати вежу до самого неба…». У такий спосіб Вільгельм зовсім заперечує цілковите самовладання в обвинувачуваному. Він давно вже залишив обов’язки інквізитора, але залишився слідчим. Отут очевидна гра слів: інквізиція- від панцира. « inqusiti об» розслідування. Розслідуванням і займається брат Вільгельм, попутно наставляючи й розвиваючи свого учня Адсона , що і в старості згадує думки свого вчителя. Брат Вільгельм шукає Істину. До якого ж висновку він прийшов? У хмурому абатстві, що виглядає непривітно, і з найпершого дня перебування там викликає в Адсона страх, а заупокійний спів « Diesirae »(«День гніву»)- жахливі бачення…, Вільгельм говорить о…сміху. І це не випадково. Теорія «Карнавалу» Михайла Бахтина на філософію середини ХХ століття. У своїй роботі «Творчість Франсуа Рабле й народна культура Середньовіччя й Ренесансу» М. Бахтин говорить про те, що сміх і карнавал ставлять всі «нагору тормашками» і служать свободі особи. Про це, наскільки служить сміх незалежності людини від догм, сумніву й пошуку істини й міркує У. Эко, показуючи протистояння Вільгельма й Хорхе.

У главі «День другий. Година перший» Бенций переказує зміст розмови, коли ченці розглядали смішні малюнки Адельма . Венанций помітив, «що навіть в Аристотеля говоритися про жарти й словесні ігри, як про засоби найкращого пізнання істин і що, отже сміх не може бути дурною справою, якщо сприяє одкровенню істин . У день другої в годині третьому Вільгельм і Адсон зустрічаються з Хорхе й дискутують про позволительности сміх. Хорхе заперечує сміх, тому що він сіяє сумнів, що може привести до твердження: «Бога немає!» Вільгельм же звертається до біблії: «Господові бажано, щоб ми вправляли наші рассудки на тих неясностях, щодо яких Священне Писання дає нам волю міркувань… заради рятування від абсурдних передумов - сміх може скласти собою самий удалий засіб . Уночі дня сьомого, коли Вільгельм розгадав таємницю лабіринту й знайшов другу книгу «Поетики» Аристотеля, а також довідався, що Хорхе є винуватцем всіх злочинів В абатстві, відбулася головна розмова про сміх і карнавал. Хорхе ненавидить сміх і карнавал, які зводить Аристотель на рівень мистецтва й у такий спосіб з низького заняття робить засіб звільнення від страху «однак закон може бути затверджуємо тільки за допомогою страху, якого повне титулування - страх Божий. І якщо буде, гарячитися Хорхе, дозволене мистецтво осміяння й найдеться один « щопосмітив сказати (і бути почутим) : «Сміюся над пресуществлением !» ПРО! Тоді в нас не найшлося б зброї проти його богохульства». Вільгельм готовий померяться силами з Хорхе і його послідовниками, він затверджує, що мир, де панує сміх, краще, ніж той, де вогонь і розжарене залізо протистоять один одному, і називає Хорхе дияволом, пояснивши: «Диявол - це не перемога плоті. Диявол - це зарозумілість духу. Це вірування без посмішки. Це істина ніколи що не піддається сумніву».

Pages: 1 2