Перу У. Эко належать романи «Ім’я троянди» (1980), «Маятник Фуку»(1989). Виступає він з лекціями й у знаменитих університетах миру, у тому числі бере участь у Тэннеровских читаннях, затверджених колишнім філантропом, професором, університету штату Юта Обертом Ч. Тэннером з 1978р.. Читання проводяться в Кембриджі, Гарвард, Принстон , Оксфорді, тему вибирає сам доповідач, але вона повинна відповідати основному принципу - «обговорювати й розвивати навчальні й наукові дослідження, пов’язані з людськими цінностями й оцінками.[6,269].

Всесвітню популярність приніс У.Эко роман «Ім’я троянди», що в 80-иі роки ХХ століття незмінно входив у список бестселер не тільки на батьківщині автора. Успіху добутку сприяла й удала екранізація. Письменник був визнаний гідним престижної італійської премії « Стрега »(1981) і французької «Медичи» (1982).

У своїх роботах, присвячених дослідженню проблем Середньовіччя, У. Эко постійно проводить паралелі із сьогоденням і затверджує, що в «Середньовіччя - корінь всіх наших сучасних «гарячих» проблем». Такі проблеми кінця 70-их років, як протистояння двох ідеологічних систем, гонка озброєнь, екстремістські рухи, загальний стан страху й непевності й спонукало У. Эко написати роман про давню давнину - і про сьогодення. В «Замітках на полях» «Імені троянди» він писав: « Мені хотілося відправити ченця. Думаю, що всякий роман народжується від подібних думок. Інша м’якоть наращивается сама собою»[9,434].

Роман супроводжують «Замітки на полях» «Імені троянди», у яких У. Эко роз’ясняє основні поняття постмодернізму, його історичні й эстетические джерела. Автор зауважує, що він бачить середньовіччя «у глибині будь-якого предмета, навіть такого, котрий начебто не зв’язаний із середніми століттями, а насправді зв’язаний. Усе зв’язано»[9,435]. У середньовічних хроніках У. Эко відкрив «луну интертекстуальности », тому що «у всіх книгах говоритися про інші книги,…усяка історія переказує історію вже розказану»[9,437]. Роман, затверджує письменник, - це цілий мир, створений автором і цією космологічною структурою живе за своїми законами й жадає від автора їхнього дотримання: «Персонажі повинні підкоряться законам миру, у якому вони живуть. Тобто письменник бранець власних передумов» [9,440]. У. Эко пише про гру автора із читачем, що обгороджує пишучого від читаючі. Вона «полягала в тому, щоб якнайчастіше висвечивать фігуру Адсона в старості, давати йому коментувати те, що він бачить і чує в якості молодого Адсона …[9,444]. Фігура Адсона важлива й тому, що він, виступаючи як учасник і фіксатора подій, не завжди розуміє й не зрозуміє в старості того, про що пише. «Моя ціль була, -зауважує автор, -дати зрозуміти все через слова того, хто не розуміє нічого»[9,444].

У. Эко в «Замітках…» підкреслює необхідність об’єктивного зображення дійсності. Мистецтво є втеча від особистого почуття»[9,444], тому що література покликана «створити читача»,того, хто готовий грати в гру автора. Читач природно цікавиться сюжетом, і отут відразу впадає в око, що «Ім’я троянди»- детективний роман, але він відрізняється від інших тем, що «у ньому мало що з’ясовується, а слідчий зазнає поразки [9,454]. І це не випадково, зауважує У. Эко, тому що «у книги не може бути тільки один сюжет. Так не буває»[9,455]. Автор говорить про існування декількох лабіринтів у його романі, насамперед маньеристического , вихід з якого можна знайти методом проб і ошибок. але Вільгельм живе у світі ризоми - сітки, у якій лінії - доріжки пересічені, отже, немає центра й виходу: «Мій текст - по суті, історія лабіринтів[9,455]. Особлива увага приділяє письменник іронії, що називає метаязиковой грою. У цій грі може брати участь письменник, сприймаючи її зовсім серйозно, навіть іноді не розуміючи її: «У цьому, -зауважує У. Эко, -відмітна властивість (але й підступництво) іронічної творчості»[9,461]. Висновок автора полягає в наступному: «існують настирливі ідеї; у них немає власника; книги говорять між собою й теперішнє судове розслідування повинне показати, що винні - ми» [9,467].

Із самого початку роману автор вступає в гру із читачем і текстом «характерні прикмети постмодернізму», тому що вже перший розділ вступу має виразна назва «розуміє рукопис», мов всі й завжди так починали, згадаєте традицію (Ж.Ж. Руссо «Юлія або нова Элоиза », Э. По «Рукопис, знайдений у пляшці», А.С. Пушкін «Повести Белкина», М.Ю. Л «Герой нашого часу» і ін.) Докладно й «цілком серйозно » У. Эко розповідає про те, як потрапила до нього рукопис ченця - францискианса Адсона , що в останні роки життя, тобто в 80-90-иі рр. Х І V століття, згадує про події кінця листопада 1327-го року. Міркує «видавець» і про проблеми перекладу, про те, чи залишати латинські фрагменти. І, нарешті, твердження автора про право писати «із чистої любові до процесу» і про те, що він не має «у виді ніяких сучасних ілюзій», тому що «Ця повість про книги, а не про злощасну щоденність»[10,11]. Продовжуючи гру У. Эко в «Примітках автора» дає хронологічні уточнення, розбивку дня по литургическим годинниках, прийняту вмонастирях.

Уже в «Пролозі» письменник починає грати з «чужим текстом». Так, перша фраза «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і слово було Бог» змушує згадати Євангеліє від Іоанна 1:1. До самого кінця роману «звучать» тексти добутків середньовічних авторів, причому автор сміло вводить латинь. Відразу читач відразу довідається про головного героя браті Вільгельмові, що «спонукуваний був єдиною пристрастю - до істини, і страждав від єдиного побоювання…що істина не те, чим здається в дану мить»[10,15] . Його зовнішність, поводження й звички наводять на думку про Шерлоке Холмсе. Вільгельм «Ростом вище за середнє, він здавався ще вище через худорбу. погляд гострий, проникливий. Тонкий, ледве гачкуватий ніс повідомляв особі сторожкість… Підборіддя також виявляло сильну волю» [10,16]. Йому біля п’ятдесяти років, він знає періоди бадьорості й прострації, під час яких приймає наркотики. Його слова здаються позбавленими логіки, але насправді наповнені глибокого змісту, наприклад: «врода космосу є тільки в єдності розмаїтості, але й у розмаїтості єдності»[10,17]. Брат Вільгельм вражає своїми знаннями - і суперечливістю пристрастей: «навіщо він, настільки цінуючи судження свого друга Оккама, одночасно прихилявся й перед доктринами Бекону» [10,18]. Вільгельм Оккамский - логік і метод з’єднання суперечливих гіпотез створив герой під його впливом. Роджер Бекон, ім’я якого часто згадується в романі і який був для героя втіленням всеперемагаючої сили науки, відомий, як супротивник логіки. А розумній людині «у ту неспокійну пору (і зараз !- В.Т.)… доводилося думати, бувало, взаємовиключні речі[10,18]. Нарешті, повне ім’я вченого францисканця Вільгельм Баскервильский , а його учня кличуть Адсон - натяк більш ніж прозорий

З першої години першого дня перебування в монастирі Вільгельм використає знаменитий дедуктивний метод Шерлока Холмса. Спочатку він допомагає відшукати коня, що втік, Гнедка, потім розслідує таємничий події в монастирі, розкриває таємницю лабіринту - і скрізь зазнає поразки. Вільгельм завжди приходить занадто пізно: згоряє бібліотека й з нею другий тім «Поетики» Аристотеля, присвяченої комедії. Лише наприкінці роману розкривається таємний зміст протистояння Вільгельма й бібліотекаря - злочинця Хорхе - це боротьба за сміх. Отже, у романі присутні елементи детектива У. Эко в «Замітках на полях» «Імені троянди» говорить про те, що його роман - і історичний теж, «і не тому, що реально існуюча Убертин і Михайло повинні були в мене говорити приблизно теж, що вони говорили насправді. А тому, що й вигадані персонажі начебто Вільгельма повинні були говорити саме те, що вони говорили б, живучи в ту епоху»[9,465]. Не треба, однак, приймати на віру ці авторські підказки, тому що, вірні собі, У.Эко лукавить. Його роман - це багатопланова структура, своєрідний лабіринт, у якому безліч ходів, що закінчуються тупиками -, і єдиний вихід, що і виявляє зрештою Тезей - Вільгельм Баскервильский , проявляючи при цьому вміння логічно - і парадоксально!- мислитися

Pages: 1 2