Мистецтво поета має чарівну силу, воно підкоряє людину, веде його серед життєвих негод: “Неси моє серце в дзвенячу далечінь, Де як місяць за гаєм сум: У цих звуках на жаркі сльози твої Лагідно світить посмішка любові. Об дитя! як легко серед незримих брижів Довірятися мені пісні твоєї”. (”Співачці”, 1857) Призначення поета втілити невтілене, бути сполучною ланкою між розрізненими частинами миру й людських душів: “Дати життя подих, дати насолода таємним борошнам, Чуже вмить відчути своїм, Шепнути про те, перед чим мова німіє, Підсилити бій безтрепетних серць От чим співак лише вибраний володіє, От у чому його й ознака й вінець!” (”Одним поштовхом зігнати туру живу…”, 1887) Фет відомий і як співак природи. Дійсно, природа в його віршах відбита тонко, поет зауважує найменші зміни в ній: “Світло нічної, нічні тіні, Тіні без кінця, Ряд чарівних змін Милої особи. У димних хмаринках пурпур троянди, Відблиск янтарю, И цілування, і сльози, і зоря, зоря!..” (”Шепіт, боязке дыханье…”, 1850) Фет у своєму вірші грає на кожній струнці душі, змушуючи їх звучати прекрасною музикою. Зміни “милої особи” і зміни в природі подібний паралелізм типовий для фетовских віршів. Фет, побачивши красу миру, намагається неї зберегти у своїх віршах. Думаю, що поет уводить цей зв’язок між природою й любов’ю тому, що виразити свої почуття й враження можна тільки говорячи про прекрасна й вічному, а любов і природа дві самі прекрасні речі на землі, і я не знаю нічого більше вічного, чим природа й любов. Виражаючи свої враження, він у кілька разів збільшує гостроту сприйняття, уводячи цю зв’язку. Не тільки стан природи відбивається на стані людської душі. Природа й люди складові частини єдиного миру, і через природу людин краще розуміє себе, описуючи її, може повніше виразити власний психологічний стан. Але природа вічна, дерева “залишаться холодною вродою лякати інші поколенья” (”Сосни”, 1854), а людина смертна, і все-таки він може вчитися в природи стійкості, надії на краще: “Не вір весні. Її промчиться геній, Знову теплом і жизнию дихаючи. Для ясних днів, для нових одкровень Переболить скорбна душа”. (”Учися в них у дуба, у берези”, 1883) Сполучення декількох найважливіших мотивів фетовской лірики можна простежити по такому вірші: “Який смуток! Кінець алеї Знову з ранку зник у пилу, Знову срібні змії Через замети поповзли. На небі ні клаптика лазурі, У степу все гладко, все бело, Один лише ворон проти бури Крылами махає важко. І на душі не розвиднюється: У ній той же холод, що навкруги. Ліниво дума засипає Над умираючою працею. А вся надія в серце жевріє, Що, може бути, хоч невзначай, Знову душа помолодіє, Знову рідний побачить край, Де бури пролітають all so ch. ru 2001 2005 мимо, Де дума жагуча чиста И присвяченим тільки зримо Цвіте весна й краса”. (1862) Картина природи (зима, срібні змії поземки, похмуре небо) це одночасно як би й картина людської душі. Але природа міняється, прийде пора, коли снігу стануть і, сподівається ліричний герой, “душа знову помолодіє”. А крім того, мистецтво це і є той “рідний край”, де немає ніяких бур, де “цвітуть весна й краса”. А. А.Фет був одним з родоначальників російського імпресіонізму, що з’явився як стиль у Європі наприкінці XIX в. Його добутку вплинули не тільки на росіянку, але й на світову культуру. Вплив Фета чітко видно, якщо розглянути творчість поетів і художників 20-го століття. З авторів початку двадцятого століття можна виділити Блоку. Його поезія дуже схожа з поезією Фета. Особливо в Блоку мені нагадує Фета вірш “Осіння воля”, хоча в цей добуток більше вклинюється навколишня реальність. До того, як у перший раз у дванадцять років я прочитав Фета, я був на багатьох виставках картин, але розділ, відведений для імпресіоністів, я не розумів. Прочитавши Фета, я зміг усвідомити зміст цього напрямку, його ідеї, завдання, що розширило мій кругозір і змусило змінити свої погляди на деякі речі.