Ідея п’єси "Розенкранц і Гильденстерн мертві", що принесла славу Стоппарду, проста й несподівана: показати "Гамлета" очами двох його однокурсників, яким у Шекспіра відведена скромна роль королівських поплічників, що не міркують. І тут варто згадати, що Гамлет - особа історичне. Принаймні, про нього докладно розповідає літописна історія Данії, складена в XII столітті (і, до речі, що згадує двох придворних, які супроводжували принца в Англію).

Але увесь світ знає цю історію завдяки театру: дрібний епізод історичної реальності обернувся реальністю великого мистецтва… Добудовуючи й розгортаючи трагедію під іншим кутом, Стоппард повертає їй "об’ємність" життя. Адже читач (глядач), як правило, не думає про те, що відбувається з персонажами, коли їх немає на сцені, оскільки відмінно знає: у дійсності їх немає зовсім, це лише "слова, слова, слова". Дописуючи "слова" для Розенкранца й Гильденстерна, продовжуючи їхнє закулісне існування й переносячи туди сценічну площадку, драматург як би має на увазі, що за лаштунками його драми йде безперервну діюю, що публіка повинна сама собі представити - тому що знає сюжет

На відміну від героїв… Розгублені, перелякані - жалюгідні пішаки, проти волі участвующие у великій королівській грі, Розенкранц і Гильденстерн знають лише те, що знають: що їх викликали й наказали випитати Гамлетову таємницю. І відмовитися не можна, хоч і не ясно, хто небезпечніше: вцепившийся в трон узурпатор-король - або невпізнанний, збожеволілий принц. І за кожною кулісою сторожить нова погроза. "Філологічна" література - варіації на теми, парафрази, "цитатні" композиції, звертання до "вторинної реальності" - звичайно ближче розуму, чим серцю. Як говорить Гильденстерн Акторові: "Ви вмираєте стільки разів; як же ви розраховуєте, що повірять у смерть справжню?"

Однак сам Стоппард пропонує нам "повірити": наповнюючи інтелектуальну гру жагучою емоційною силою, тим більше несподіваної, що жалю вимагають персонажі всім давно відомі й зневажувані, персонажі, які "умирали стільки разів", жодного разу не викликавши співчуття. І адже драматург зовсім не виправдує й не "поліпшує" їх, а просто дає відчути: їм теж боляче. І болісно страшно. І єдине, що вони можуть усвідомити, - що потрапили під колесо. І не вирватися. "Ми… приречені". Маленька людина, тотально залежний від великого миру, - тема, до якої зверталися "стільки разів", що вона здається вичерпаною. Але Стоппард знайшов нетривіальний шлях: витяг із хрестоматійної високої трагедії закладену в ній і породжену нею іншу драму

Оскільки ж "Гамлет" - історія на все часи, те й колись не замічений сюжет стає "всетимчасовим". Розгорнувши звичну мізансцену, у якій "скромний і неоголошений" відхід Розенкранца й Гильденстерна закритий горою царствених трупів, драматург змушує принца зіграти нову роль - прилучити малих цих до свого безсмертя, щоб поруч із вічним трагічним героєм устала вічна маленька людина - колишній друг і однокашник