Павло Тичина як художник народився в 1918 році збірником «Сонячні кларнети», що приніс йому славу й визнання. Він ознаменував появу нового таланта, яркою художньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, що своєю майстерністю, щирістю й задушевністю, любов’ю до життя й людини примушує згадати імена світочів національної літератури - Шевченко, Франко, Лесі Українки. П. Тичині судилася доля генія. Автор «Сонячних кларнетів» - весь у провесні української революції, у передчутті наближення грози, що всеочищає

Образ «сонячних кларнетів» - це не тільки символ краси вічно юних, наповнених фарб і музики природи, а й втілення прагнень до всього сонячного, радісному, життєдайному, овіяною молодістю. Образ сонця, як джерела життя на землі, сили, які дарує людям радість, виражає мрію поета про щасливе життя. А коли співак бачив людське нещастя, коли туга огортала його серце, він не падав у розпач. Не вгасала його віра в перемогу світлого, гуманістичного над тьмою

Ліричний герой збірника - юнак, що багатий і щедрий душею, це романтик, закоханий у красу миру, у природу, у життя. Це уособлення самої молодості, що лише ступила на життєвий поріг і зачаровує свіжістю й чистотою почуттів, шляхетними поривами

Стих «Ой не крийся, природа» розкриває ідею єдності людини й природи. Настрій ліричного героя перебуває в гармонії із природою: те сумний, те світлий прозорий, начебто фарби золотий осіни. Простій, звичайний вид у вірші «Гаю шумлять» захоплює художника чарівністю гаю, ріки, хмаринки в небі. Читаєш - і в уяві виникають образи: гаю шумлять, дзенькіт гуде, тихий шепіт трав, хмаринки біжать, небо, край - як золото. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, приходом весни. Шум гаїв - начебто ніжно тонні звуки арф, тому й назва поезії - «Арфами, арфами». Весна будить глибокі думи, якими переповнено всі навкруги, думи про прийдешні бої, бої за людське щастя. У чистому повітрі - передгрозова напруга: «Буде бій вогневий!». Цим почуттям охоплене серце героя, людини, закоханого в рідний край..

Там, де мир повниться музикантом, переливається фарбами, народжується прекрасне. А супутником його є любов. Для Тичини де любов - там краса, висока поезія. Його вірші «Не дивися так привітно», «Про любо Інна», «Кольори в моєму серці» залучають тихою ніжністю мовою чистого й чесного серця. Молодість! Це така країна, у якій людині за життя доводиться побувати тільки один раз. Тичина відкриває її красу через величне й священне почуття любові

Тичина замислюється над філософською темою Людини й часу. Пори року природи в «Пастелях» відповідають «порам» людського життя. Осінь - пора замисленості, легкого смутку. Весна персоніфікує молодість. Літо - зрілість, повноліття. Природа, а з нею людина, живуть за законами постійної змінюваності, плинності, руху в часі й просторі. Філософія часу опирається в Тичині на поетичне зіставлення людського століття згодом. У людини « також свій ранок, день, вечір і ніч. Перша постіль дає чарівний малюнок ранку. У природі, віє чарами людського ранку - дитинства. Воно оживає казкою про зайчика, довірливою безтурботністю, поезією духовної «Пробіг зайчик. Дивиться - світанок! Сидить грається, Ромашкам ока розкриває». Але на зміну цій картині приходить інша:

• А на сході небо пахне
• Північний чорний плащ ночі
• Вогневими нитками сточують, Сонце

Чорні й червоно-вогненний кольори розвивають мотив боротьби світла й тьми, добра й зла, навівають думка про швидкоплинність людського життя. Важливою темою збірника є проблема, національного відродження гнобленого й приниженого українського народу. Поема «Золотий гемин» - віра в національне й соціальне звільнення рідної Звідси - пафос овіяною мрією волі, повне відсутність недружелюбного відношення до інших народів. Поема - гімн весняному сонцю:

• Над Києвом - золотий гімн,
• И голуби, і сонце!
• Унизу
• Дніпро торкає струни

Події весни й літа 1917 року заколисали суспільство. Це був «золотий гул» пробудження. Навіть «предки встали з могил… жертву сонцю приносять». Народ вірить у свої сили:

• Зоряним ранком припади
• вухом до землі - ідуть
• Ідуть люди у своє майбутнє
• И всі співають, як вино:
• Я сильний народ,
• Я молодий!

Біль і тривога за долю рідної землі виникають в образі скорботної матері, що є традиційним у творчості багатьох поетів миру. «Проходила по полю…» - такими словами починається! закінчується кожний з віршів, тетраптих «Скорботна мати». Проходила Мати Марія й курне око не могло не помітити - «чийсь труп у житах чорніє…» Лютує смерть в Україні:

• Не бути ніколи раю
• У цьому кривавому краї,
• У краї, де навіть до гілки звіробоя
• Із крові отут юрбою
• Зросли на поле бою…

«Скорботна мати» - це біль і тривога за долю Батьківщини, де українська Голгофа

У ранній ліриці П. Тичини життєрадісність, краея природна для людини, закоханість у чарівний мир перемежевивается й сіяє яскравими відсвітами, які символізують більшу тривогу, нагадують про важкі випробування часу, про людські трагедії. «Сонячні кларнети» - книга поетичних шедеврів П. Тичини, що зачаровує, облагороджує кожного, хто припаде до неї прагнучими вустами