Ідеалізація образу Дон Жуана у байронівському скептицизмі переходить тут у пародіювання, згодом у сатиричне зображення дійсності, фальшивої моралі, суспільних і особистих відносин. Байронівський герой привабливий чесністю, внутрішнім благородством, чистотою мрій, пошуками великого кохання, жіночого ідеалу. Але він позбавлений волі опиратися пристрастям, тим паче, що загальновизнаної моралі не визнає.

Різняться від мольєрівської Ельвіри і гофманівської Анни і коханки байронівського героя. Дон Жуан любить посправжньому і Джулію, і Гайде, і врятовану під час облоги Ізмаїлу туркеню, і Аврору. Особливо вражають стосунки Дон Жуана і доньки пірата Гайде, трагізм їхнього справді самовідданого кохання, яке і руйнується всупереч мріям героя. Пізнаючи жорстокості світу, байронівський Жуан поступово позбавляється романтичних ілюзій, усвідомлює суворість життєвих реалій, немилосердність дійсності: так перемагає у творі авторський скептицизм, іронізування не тільки над долею героя, а й своєю власною, сам персонаж цього по суті сатиричного віршованого епосу відтворений у процесі виховання життям, у пошуках ідеалу.

Нагадаємо, жодну з жінок байронівський персонаж не зраджує — любовні стосунки руйнуються обставинами. І в цьому теж вбачається іронія над романтичною окриленістю як автора, так і його героя.

Концепцію розкаяного грішника в образі Дон Жуана де Маранья подає у новелі “Душі чистилища” П.Меріме. Його персонаж, кидаючи виклик Богові, намагається викрасти черницю з монастиря, але… попадає у видінні на власний похорон: труну несуть “душі чистилища”, визволені материнською молитвою. Розкаяний грішник Дон Жуан де Маранья іде після цього в монастир, хоча гріх його подвоюється: захищаючись, убиває брата зведеної колись дівчини. Чернечий аскетизм, життя в молитвах і спокуті рятують грішника, який вмирає у святості.

Самобутню, докорінно відмінну від попередніх версію традиційного образу подає у 1830 році (в “болдинську осінь”) російський поет Олександр Пушкін в одній із “маленьких трагедій” “Каменный гость”, де герой широко розповсюдженої легенди, інтерпретованої багатьма літераторами, уперше постає як персонаж глибоко трагічний і в неординарності характеру, і в пошуках ідеалу кохання. Великий російський поет в ідейнохудожній зміст драми втілює певною мірою й автобіографічні алюзії, власне, мрії, неспівмірні з дійсністю. Як і Байрон, і Гофман, Пушкін відштовхується від традиційного трактування легендарного персонажа, намагається реабілітувати його, зобразити трагізм героя, який, спокушаючись життєвими пристрастями, врешті знаходить справжнє кохання, але гине внаслідок відплати за минулі гріхи, так і не здобувши омріяного щастя.

Байрон з властивим йому скептицизмом виводить свого Дон Жуана з романтичних ілюзій до життєвих реалій, Гофман надає своєму персонажу, стилізуючи суб’єктивно зміст Моцартового творіння, ореолу містичної фатальності.

Реабілітуючи традиційного героя, Пушкін іде іншим шляхом. Його твір — це свого роду аналіз пристрасті, долі людини, яка головний зміст життя вбачає у пошуках жіночого ідеалу. Пушкінський Гуан ніжний, поетичний, щирий і безкорисливий у своїх почуттях. Йому не властиві жорстокість та бездушність, грубість та егоїзм класичних попередників. У той же час Дон Гуан є сміливою, рішучою людиною, не позбавленою благородства і лицарських чеснот.

 Водночас він — талановита, творча особистість: саме пісню на його слова виконує Лаура. У своїх почуттях до жінок (у пушкінській драмі ми зустрічаємо двох — Анну і Лауру, третю у спогадах — Інезу) він позбавлений лукавства і зрадливості. Пушкінський Гуан не є розпусником і професійним мерзотникомвідступником. Його захоплення цілком щирі, він дійсно вірить у те, що його почуття серйозні і назавжди, навіть такий легкий, жартівливо веселий любовний зв’язок із актрисою Лаурою. Врешті пушкінський герой посвоєму моральний, хоча ця мораль відповідає скоріше гуманістичним, а не християнським принципам: власне, це особистість, закохана у земне життя, тому й постійно знаходиться у пошуках земного ідеалу, котрий часто виявляється примарним. Проте втрачених жінок, часто з його ж вини, Гуан згадує з ніжністю і співчуттям. Про погублену Інезу він, наприклад, говорить із сумом як про жертву кохання, нещасливу у шлюбі з нелюбим чоловіком (”…голос У ней был тих и слаб — как у больной — Муж у нее был негодяй суровый, Узнал я поздно… Бедная Инеза!”2— 129) і як про оманливий ідеал (Ты кажется ее не находил Красавицей. И точно, мало было В ней истинно прекрасного. Глаза, Одни глаза. Да взгляд… такого взгляда Уж никогда не встречал” — 129). Дон Гуан упевнений у власній шляхетності і популярності, навіть у симпатіях до себе самого короля:

• Меня он удалил, меня ж любя;
• Чтобы меня оставила в покое
• Семья убитого… .

Герой постає перед нами у той час, коли починає усвідомлювати, що всі попередні захоплення були звичайнісіньким обманом його поетичної уяви, артистичного екстазу:

• Они сначала правилися мне
• Глазами синими да белизною
• Да скромностью — а пуще новизною;
• Да, слава Богу, скоро догадался
• Увидел я, что с ними грех и знаться
• В них жизни нет, все куклы восковые.

Власне, пушкінський Гуан зображений на початку трагедії у момент гіркого розчарування, що незабаром зміниться відчуттям знайденого щастя, а це визначить трагічну ситуацію: герой зустрічає нежданонегадано справжнє кохання — Дону Анну, яка носить жалобу по своєму мужу (саме його вбивцею і є Дон Гуан: на відміну від попередників Пушкін зображує Анну не донькою, а вдовою Командора, що і підсилює психологічну любовну колізію).

Вигнанець Дон Гуан з’являється у Мадриді, щоб зустрітись з юною куртизанкою, артисткою Лаурою. Пушкін тут вводить новий образ — такого собі морального двійника Гуана в жіночій подобі, щоб поглибити характер героя, легковажного в любовних пригодах і трагічного водночас у своєму коханні до Анни, коханні, котре поставило б на шлях прозріння і покаяння. Зустріч з Лаурою була, однак, затьмарена черговим переступом: заставши у коханки Дона Карлоса, Гуан на поєдинку вбиває суперника і без тіні сумління залишається у куртизанки.

Та в серці героя запалала нова пристрасть — образ іншої жінки, поміченої випадково у скорботі біля статуї Командора (”Под этим вдовьим черным покрывалом чуть узенькую пятку я заметил” — 133). Новим мотивом у пушкінській драмі є і переодягання Дон Гуана монахом. Це шлях до знайомства з жінкою. Анна в жалобі, яка скоріше показна, оскільки Анна ніколи не кохала чоловіка: її примусили вийти заміж з розрахунку (”Мы были бедны, Дон Альвар богат” — 153). Колізія поглиблюється тим, що Дона Анна відгукується на почуття Дона Дієго (таким ім’ям називався їй Гуан), і це цілком психологічно вмотивовано: адже вона ще ніколи не знала справжньої любові. Проте Дон Гуан не тільки прагне перевірити почуття Анни, а й хоче бути чесним перед нею. Саме тому і відкриває їй правду про загибель її чоловіка: адже жінка клялася помститися вбивці (”Тогда бы я злодею Кинжал вонзила в сердце” — 159). Гуан чекає присуду!

 Однак Анна не в силі опиратися своїм почуттям (”О Дон Гуан, как сердцем я слаба”. — 159). Сцена зізнання є кульмінаційною у драмі. Вона є свідченням того, що герой, знайшовши нарешті свій ідеал, близький до покаяння і виправлення. Він прагне заручитися надією і прощенням у випадково знайденої любові. Однак Гуана знаходить і неочікувана розплата: здійснені у минулому тяжкі гріхи не відпускають його. Тим паче, що пушкінський персонаж завжди покладався на свою волю, ігноруючи волю Творця. Цим він і схожий на своїх класичних попередників, саме як цинік і безбожник, адже запрошення статуї убитого Командора в гості під час любовного побачення з дружиною покійника було не тільки невинним жартом, а й свого роду святотатством. Звідси і трагічні наслідки. Поєднання з Анною, яка відповіла на почуття, подала надію на наступну зустріч, що визначила б подальшу долю обох, виявилось неможливим. Адже їм обом, і Гуану, і Анні (кожному посвоєму!), доведеться відповісти за свої гріхи. Статуя Командора, яка визначить трагічний фінал, виступає тут символом гріховного минулого, яке стає перепоною герою до його омріяного, знайденого, але так і не здобутого щастя. У цьому полягає і головна ідея геніальної пушкінської трагедії, що згодом трансформується у трагедію самого автора.

Pages: 1 2