Центральною проблемою роману Достоєвського «Злочин і покарання» є пояснення причин злочину Раскольникова. Чому утворений, доброю й совісний, явно з душею й серцем парубок зробив звіряче вбивство старухи-процентщици і її сестриці Лизавети. Причому навіть на каторзі не випробовує каяття у вчиненому, хоча й з’явився з винної. Літературознавці-марксисти давали багато довгих і мудрих пояснень цьому. Однак відповідь, що дає й цим романом, і всією особистістю, і всіма духовними шуканнями Достоєвського, дуже простий

Причину раскольниковского вчинку автор бачить у тім, що колишній студент не вірує в Бога. Тому й убив. Звичайно, настільки лаконічного формулювання цієї відповіді немає в тексті роману, але весь художній лад цього добутку, що вважається самим доконаним утвором Достоєвського, численні натяки й раскавиченние цитати зі Священного Писання, сховані євангельські образи все це затверджує саме цю зненацька просту й немудру істину. Адже Бог це не тільки міфічний владика небесний. Бог позначає наявність у голові, а головне, у серце людини непорушного закону любові, добра й краси. Розкольників, як ми знаємо, атеїст. У цьому зміст прізвища героя: він від бога й божого миру відпав. Є й ще один зміст

Його розкриває раскольниковскос знаряддя вбивства сокира, до якого кликали Русь у своїх прокламаціях революційні демократи на чолі із Чернишевським, тобто до кривавого й нещадного бунту. Його Розкольників не став чекати й зробив свій бунт, знаряддя для нього він вибрав відповідно до духу часу, із закликами самих передових тоді політичних сил. Розкольників студентшестидесятник, з передових кіл, близьких до нігілістів, до «нових людей». Такий і його друг Разумихин, але обох не у всьому влаштовують ідеї й методи «підручника життя», залишеного репресованим Чернишевським роману «Що робити» Кожний із друзів шукає свій шлях

Отже, фатальне ім’я вождя революціонерів і його нового революційного завіту вимовлено. Чернишевський з його романом от проти кого, вірніше, проти яких ідей спрямована полемічна сторона «Злочину й покарання». І сокира в руках Раскольникова не є знаряддя карного діяння. Розкольників не карний злочинець. До речі, зовсім безпідставно вбачати в ‘«Злочині й покаранні» риси детективного жанру. Раскольниковский сокира знаряддя соціального протесту, ідейного й політичного бунту. Розкольників герой ідеологічний, його криваве діяння має ідейно-політичний зміст

У такій якості вбивця й грабіжник Розкольників, насамперед, безкорисливий. Мотиви його злочину непрості, це відразу розуміє, уперше його побачивши, проникливий Порфирій Петрович. Беручись за сокиру, Розкольників хотів дозволити безліч проблем і його питань, що мучили. Тому ниточкою для його викриття Порфирієм Петровичем стала написана Раскольниковим якийсь час назад стаття, у якій він виклав частину своєї дуже стрункої й внутрішньо логічної теорії

У підставі теорії лежить різке неприйняття навколишнього Родіона Романовича соціального буття. Розвиток капіталістичних відносин чітко ділило мир на хазяїнів, сильних і владних, і залежних від них нещасних жертв експлуатації й насильства. Картини всього цього Розкольників бачить повсюдно й щохвилини. Як допомогти людям, «приниженим і ображеним» існуючим порядком вещейразбить цей порядок. Але важко почати: немає грошей, немає засобів, щоб продовжити навчання на юрфаку, сам голодний і погано одягнений, родичі в останній крайності, готові на страшні жертви. Перш ніж рятувати всіх що бідують, потрібно врятувати себе й найближчих. Потрібний первісний капітал. І от Розкольників іде до старухе-процентщице із сокирою під мишкою

Але капітал потребен лише первісний. Спереду великі справи по порятунку всього стражденного людства. Тому в походу до баби є й інша мета: перевірити, чи здатний заради великої соціальної місії переступити через кров, зробити чорна справа. І отут починається моральна арифметика. З одного боку, бабуся Алена Дмитрівна бридка й жалюгідна істота, сама кровопийца ще та. Роздавити ж її, як воша, і змити із себе лиходійство майбутніми благими справами! Тим більше, з іншого боку, перед очами великі приклади людей, які, подібно Наполеонові, вільно розпоряджалися долями й життями мільйонів заради реалізації своїх всемирноисторических планів, переступаючи через кров і страждання інших

Але проба не вдалася, що не відбувся рятівника людства замучила совість після першої ж пролитої крові, і він не витримує відчуженості від людей, до якої привело його вбивство. Чому ж не спрацювала така струнка й логічна теорияда тому, що шлях до порятунку всіх нещасних був складений за законами тих, хто робить їх нещасними. Всі ці міркування Достоєвський наділяє в образи людей, що оточують Раскольникова. З одного боку, біля нього нещасні: Мармеладов, його дружина, їхні малолітні діти, Соня, мати й сестра Раскольникова. Його душу розривається від співчуття й бажання допомогти їм, але розум не може примиритися з їхньою покірністю, слабістю, затурканістю й роздавлюванням обставинами. З іншого боку, біля Раскольникова господарі становища й всього життя: процвітаючий і нічим не сЪебе, що стискує, Лужин, агресивно-напористий у задоволенні своїх порочних бажань Свидригайлов. Два «табори» завзято борються за душу й серце Раскольникова, при цьому розриваючи свідомість героя на дві половини

Лужин викликає відраза й ненависть Раскольникова, хоча він визнає щось загальне в їхньому життєвому принципі спокійного переступання через перешкоди, і ця обставина ще більше терзає совісного Раскольникова. Свидригайлов складніше й глибше прямолінійно^-примітивного Лужина, він здатний на доброту й самопожертву, але він явний убивця, і совість, розуміючи як внутрішнє відчуття розходження добра й зла, він давно замінив принципом задоволення для себе. Тобто oбa вони ідейні двійники Раскольникова, але Лужин знижений, майже комічний двійник (цю комічність підсилює його приятель Лебезятников, що профанує ідеї «нових людей» Чернишевського), тоді як глибина натури Свидригайлова веде в морок пекла, чревата безмежністю останнього розпаду

Навколишні Раскольникова «нещасні», як уже сказано, бісять Раскольникова своєю жертовністю, що він відкидає. Жертвують собою Соня й Катерина Іванова заради мармеладовских дітей, хочуть принести себе в жертву заради благополуччя «безцінного Родиньки» мати й сестра героя. І тут Розкольників проявляє себе не тільки як добра й чесна людина, але й просто як люблячий чоловік, що повинен бути сильним. Але питання, чому вони так слабкі й неспроможні-покірні, не дає йому спокою. І тоді на перший план серед цих персонажів виходить Соня Мармеладова. Вона скорилася долі, рада дітей пішла на панель, але внутрішньо вона протистоїть цьому миру, внутрішньо, як з’ясовує Розкольників, вона не скорилася. Виявляється, зберегти в собі іскру людського їй допомагає віра в Бога, Євангеліє. Розкольників зрозумів це не відразу. Він намагається допомогти і їй, захистити й неї, але йому поступово стає ясно, що не він Соні, а Соня допоможе йому в ситуації, у яку поставило його доконане й поки приховуване вбивство. До речі, саме Соні першої він і зізнається в доконаному. Соня ж допомагає йому зберегти й урятувати душу, допомагає йому не перейти в табір бездушних самовдоволених ґвалтівників, а залишитися серед «, щогинуть за велику справу любові», як це зробив син Божий Ісус Христос

Не дуже помітне, але важлива обставина: Соня була подругою вбитої Раскольниковим Лизавети. Вона^-те за що наздогнав раскольниковский топорсестрицу її, процентщицу, зрозуміло за що. Це вичерпно пояснили безіменні студент і офіцер, більярдний розмова яких випадково підслухав Розкольників. Вони всі довели, як двічі два чотири. До речі, саме молоді офіцери й студенти пізніше ввійдуть у численні революційні організації екстремістсько-терористичної користі. І їхніми жертвами стануть такі, як Лизавета. Забита жорстоким звертанням сестри, майже юродивая, лагідна й покірна Лизавета ясніше всього пояснює якщо не ожесточились Раскольникову, те нам, читачам, що людина не воша, як трактує Розкольників убиту импроцентщицукровопивицу.

И Розкольників робить висновок, що він не бабу вбив (характерно цю однину, тому що подвернувшаяся сюди ж Лизавета для Расколишкова такий не кошмар, що вміщається у свідомість, що навіть його холодно-логічний і ощадливо-виверткий розум не має сил буде неї собі «дозволити»), а себе вбив, свою душу, людину в собі, тобто істотно, морально відповідальне перед собою, своєю совістю. Тому, зробивши лиходійство, він біжить від людей, розуміючи, що став іншим, далеким їм істотою. Теорія Раскольникова, що заради щастя всього людства можна допустити «маленьку» нелюдськість, грішить або страждає великою нелюдськістю. Арифметичні розрахунки не можуть перетворити зло в добро. Розкольників думав, що ціль виправдує засобу, але вже на початку його діяльності відповідно до цього принципу засобу відразу ж грубо перекреслили всі його прекраснодушні мети

Pages: 1 2