Громадянська лірика Миколи Некрасова

Перша поетична збірка М. Некрасова «Мрії і звуки» (1840) майже нікому з поціновувачів новинок літератури не дістався. Тираж книги, де замість прізвища були дві букви «Н. Н.», викупив сам автор і… знищив - не витримав шквалу критики. Тільки через п’ять років Некрасов зважився прочитати найвагомішому літературну критику В. Бєлінському свій вірш «Удорозі», і той, зі ‘сльозами радості на очах, визнав у ньому справжнього поета. Наступні збірки Некрасова викликали «захоплення загальне» і мали успіх, як колись поеми Пушкіна і твори Гоголя.

У поезіях автор висловлює протест проти самодержавства, змальовує реалістичну картину бідності, безправності простого люду, Некрасов виявляє інтерес до проблем «маленької» людини. Тема народу, Росії, музи, жінки є основною у творчості поета, починаючи від ранніх творів «Удорозі», «Трійка», «Буря» ідо віршів та поем 50-70-х років: «Орина, мати солдатська», «Мороз, Червоний ніс», «Кому на Русі жити добре», «Російські жінки».

У Некрасова є вірші-посвяти: «Пам’яті Бєлінського», «Пам’ятіДобро-любова», «Тургенєву», «На смерть Шевченка», - тут виразно звучить голос громадянина, патріота. Яскравою стрічкою у творчості Некрасова проходить образ Волги - це ріка дитинства поета і ріка, яка символізує стражденне життя народу.

У вірші «О шостій вчора завернув…» (1848) поет називає свою музу рідною сестрою молодої селянської жінки, яку січуть батогом:

Ни звука из ее груди,
Лишь бич свистал, играя…
И Музе я сказал: «Гляди! Сестра твоя родная!»

У 1858 році Некрасов написав вірш «Роздуми біля парадного; під’їзду». У ньому народна тема представлена ніби «згущеною»: поет не просто переказує випадок з життя, свідком якого він був, спостерігаючи з вікна своєї квартири за губернаторським під’їздом, - «вся селянська країна зі своїми бідами постала тут». У нерухомості селян стільки суму, горя і покірності, немов бачиш перед собою їхній скульптурний портрет: Помолились на церковь и стали вдали, Свесив русые головы к груди.

Крест на шее, и кровь на ногах,
В самодельные лапти обутых…
Болісними є міркування поета про долю народу:
…Родная земля!
Назови мне такую обитель,
Я такого угла не видап,
Где бы сеятель твой и хранитель,
Где бы русский мужик не стонал?

Відношення Некрасова до реформи 1861 року виражено словами: “Народ освобожден, но счастлив ли народ?». Вірш «Елегія» - естетичний маніфест поета:

Пускай нам говорит изменчивая мода,
Что тема старая - «страдания народа»
И что поззия забыть ее должна,
Не верьте, юноши! Не стареет она.

Муза Некрасова розкривала «бездни темные насилия и зла»: вона не вела від життя, не примиряла з нею, а кликала на боротьбу «с неправдою людской», «кричала: мщение! и буйньш языком на головы нрагов звала господень гром!» А яким же, на думку Некрасова, має бути поет, шо надихається цією Музою? У вірші «Поет і громадянин» він висловив свою точку зору на обов’язок поета. Некрасов вважав, що поет має бути насамперед громадянином:

Не может сьш глядеть спокойно На горе матери родной, Не будет гражданин достойний К. отчизне холоден душой. Ему нет горіле укоризны… Йди в огонь за честь отчизны. За убежденье, за любовь… Він звертався до поета з закликом: