Жоден великий поет або письменник не може пройти повз питання про роль і значення поета в поезії. Рилєєв - поет-декабрист - першим проголосив поетичного кредо: “Я не поет, а громадянин”, - заявив він, закріпивши мученицькою смертю своєї девіз. Поет повинен бути насамперед громадянином своєї вітчизни, борцем за кращі, передові ідеали свого часу. Винятково високо оцінював призначення поета Пушкін. Він уподібнював поета пророкові, якому дано “дієсловом палити серця людей”. (“Пророк”) Лермонтов в 30-е роки XIX століття вболівало про те, що голос поета не звучить більше “як дзвін на вежі вічової в дні торжеств і лих народних”.

Некрасов з’явився спадкоємцем і продовжувачем передових традицій великих російських поетів попередніх епох. Він воскресив бойовий, діючий дух поезії. Некрасова з перших кроків літературної діяльності хвилювали питання про призначення поезії й ролі поета в суспільстві. Невеликий вірш “Той не поет” закінчується словами: …Хто продає себе юрбі за злато, Той не поет! Погляди Некрасова на призначення поета й поезії викристалізувалися в процесі боротьби з реакційною теорією “мистецтво для мистецтва”.

Некрасов писав Толстому в 1856 році: “… у нашій батьківщині роль письменника є насамперед роль учителя й, по можливості, заступника за безмовних і принижених”. Свій маніфест поета революційної демократії Некрасов затвердив у знаменитому вірші-діалозі “Поет і громадянин”. Спати, мовчати поетові соромно, але ще гірше, коли поет веде суспільство від болючих питань сучасності в мир вузько особистих почуттів і переживань: Із твоїм талантом соромно спати: Ще стыдней у час горя Вроду долин, небес і моря И пещення милої оспівувати. Рядки ці ставилися до реакційних поетів, прихильникам “чистого мистецтва”, що відгороджують поезію від життя “китайською стіною”. Некрасов звертається до поета із закликом, що звучить як звертання до всіх сучасників, у кому залишилася хоч іскра совісті й любові до батьківщини: Не може син дивитися спокійно, На горі матері рідний, Не буде громадянин гідний До Вітчизни холодний душею, Йому немає горше докору… Некрасов вимагає, щоб поет був насамперед громадянином: А що таке громадянин? Батьківщини гідний син. У вірші “Елегія”, написаному наприкінці життєвого шляху, в 1874 році, Некрасов знову звертається до питання про зміст і роль поезії в громадському житті

Він говорить: Пускай нам говорить мінлива мода, Що тема стара - “страждання народу”, И що поезія її забути повинна. Не вірте, юнака! Не старіє вона. В “Елегії” поет, використовуючи риторичне питання, затверджує, що реформа не принесла народу полегшення (народ звільнений, але щасливий не народ, тому що, незважаючи на реформу, люди тягнуться в убогості, “покорствуя бичам”). Надію на справжнє звільнення селян шляхом реформ він називає “нахабним захопленням”. У цьому вірші Некрасов ще раз підкреслює й народності й бойовий, діючий характер своєї поезії

Я ліру присвятив народу своєму, Бути може, я вмру, невідомий йому, Але я йому служив - И серцем я спокійний. У своїх віршах поет домагався надзвичайного узагальнення. Наприклад, “Забуте село” викликає думку, що це вся Росія, схожа на забуте село. Або “Міркування в парадного під’їзду”, де відразу ясна основна думка: народ забитий, безправний, принижений. Чиновники й поміщики безсовісно грабують його. Розкриваються святенництво, лицемірство, вульгарність власників “розкішних палат”.

Народності повинна визначатися ступенем типізації, узагальненості, широтою охоплення. Думка про те, що народ забитий і безправний укладена в наступному: Назви мені таку обитель, Я такого кута не видал, Де б сівач твій і хоронитель, Де б російський мужик не стогнав? Некрасов не примиряється з важким життям народу. Він хоче, щоб про неї довідалися всі, і пише про неї знову й знову, зокрема про важку примусову працю дітей (“Плач дітей”).

Некрасов різко й обличающе показав контрасти міста. В 1843 році поетом було написано одне з його найбільш проникливих віршів: “ чиЇду вночі по вулиці темної,..”. У ньому показана типова картина потреби, горячи, буденна болісна петербурзька драма. Це оповідання про безрадісну любов бідняків, про лиховісну вбогість, що калічить найясніші й чисті почуття людини

Голодне існування, смерть дитини, самовіддана рішучість матері пожертвувати собою для того, щоб купити труну дитині й вечеря батькові. Основна увага Некрасов приділяє селянському важкому життю. Селянство асоціюється © Алл Соч. РУ 2005 у поета із всім народом (тому що в цей час селянство становило гнітючу частину населення). Якщо в ранніх віршах, відбиваючи важке положення селянства, повне його безправ’я, поет не вказував людей, які приведуть народ на щастя, і ті сили, які будуть вирішальними в боротьбі за нього, то у творчості 60- 70-х років уже ясно звучать мотиви народної революції як єдиного шляху звільнення

И народ уже виступає в ролі тої сили, що “грудьми прокладе дорогу собі”. Некрасов зображував російський народ працьовитим, витривалим, але в той же час приниженим, залежним. Виходячи із цього, поет у вірші “Залізниця” говорить про простого мужика, його звичці працювати: Цю звичку до праці шляхетну Нам би не зле з тобою перейняти… Благослови ж роботу народну И навчися мужика поважати.