Ім’я Титания драматург запозичив у свого улюбленого поета Овідія. У чарівному лісі, населеному парфумами, киплять такі ж страсті, як і у світі людей. Т. дорікає чоловіка, Оберона, за любов до Іполитові. При цьому вона не бажає розставатися із чарівним мальчиком-пажом, хоча прекрасно знає ревниву натуру чоловіка. У свою чергу Оберон пригадує Титания всієї її зради й загрожує покаранням за норовистість. Сварки царственого чоловіка й жінки негайно позначаються на природі: смертні незабаром будуть молити про настання зими, тому що літо приносить їм одні прикрості: ріки виходять із берегів, сивий іній виступив на яскраво-червоних трояндах, ворони розжиріли від падали

Титания сама говорить про цьому Оберону, але з гордості не хоче уступати - тоді Оберон змочує ока сплячої Т. соком магічної квітки, що будить любов до першого зустрічного. Воспилав пристрастю до ремісника з ослиною головою, цариця ельфів пестить і догоджає його - це жалюгідне видовище спонукує Оберона звільнити від чарів дружину, що сприймає всі случившееся як дурний сон. Якоюсь мірою Титания повторює долю Катарини з комедії «Приборкування перекірливої», але в цьому випадку трансформація відбувається завдяки чарівництву, а примирення Оберона з Т. знаменує собою повернення до втраченої гармонії - відтепер ельфам не прийде в страху розбігатися по лісі. Образ Титании належить до числа самих поетичних створень Шекспіра