Ольга Іванівна Димова, дружина Осипа Димова. Реальні прототипи: С.П.Кувшинникова, господарка відомого в Москві літературно-артистичного салону, художник Рябовский - И.Левитан. Літературні прототипи виявити складніше - так конкретна й у той же час невловим-пізнавана героїня. Дослідники, як правило, порівнюють неї з іншою чеховською героїнею - Душечкой, відзначаючи подібність імен і різниця природи. Портрет П. - майже шарж, майже пародія. Але за цим «майже», як і в «Душечке», - драма

В образі П. письменник продовжує художнє дослідження особливого, досить строкато й різноманітно їм представленого жіночого типу, на одному полюсі якого створені у відверто пародійному дусі «дамочки»: Наталя Михайлівна з оповідання «Довга мова», що сама на себе «донесла», розважаючи чоловіка оповіданнями про кримський відпочинок («Навіть під час… у самих патетичних місцях я йому говорила: «А все-таки ти не повинен забувати, що ти тільки татарин, а я дружина статського радника!»), або балакуча дружина Шипучина з водевілю «Ювілей».

На іншому полюсі - черги порочних-манливих, невідворотн-притягальних, пронизливо-жіночних героїнь: Аріадна («Аріадна»), Нюта («Володя»), Ольга Іванівна («Доктор»), Сусанна («Тину»). У цих образах проглядається принципова для творчості Чехова тема жіночої «инакости», незрозумілій і ворожій чоловічій і мужній природі, що викликає часом майже фізична відраза, ознаки якого виявляються вже в раннім гумористичному оповіданні «Мої дружини: Лист у редакцію Рауля Синя борода». Цей жіночий тип трудноопределим, але серед його неодмінних властивостей - невловима под-ловатость, легка, без особливої необхідності облудність, хижа здатність намертво прив’язувати до себе складним почуттям, що сполучить любов і ненависть. Така героїня ніколи нікого не любить. П. близька цій «породі». За словами Л.Н.Толстого, і після смерті чоловіка, якого так гірко оплакує у фіналі зі словами: «Проґавила!», вона буде поводитися так само. Але Стрибуха - істота глибоко нещасне. При явній поверховості, егоїстичності, вона позбавлена користолюбства, у ній немає дрібної ощадливості

Стрибуха - наскільки вміє - щиро любить чоловіка, лікаря Димова. Але в її системі цінностей така людина - добрий, сумлінний, чесний, що займається нудною, повсякденним працею, - безнадійно програє в яскравому світі артистів і письменників. П., самих не позбавлена художніх здатностей, закохана в атмосферу цього миру, вона не тільки дружить із його вихідцями, але й небагато музицирует, пише фарбами, грає на сцені. У смутні хвилини вона горює про недолік дійсності своєї натури. Повернувшись після «падіння» (подорожі по Волзі з Рябовским), вона переживає одну з таких хвилин, випробовуючи сором і біль. І після смерті чоловіка, що заразився від хворого дифтеритом, вона плаче не тому, що «не на той поставила», не тому, що «прозріла», а тому, що з новим, загостреним болем відчуває свою нікчемність і - кінцівка

Герой повести Н.В.Гоголя «Записки божевільного»

Реальним джерелом образа Поприщина у відомій мері є сам Гоголь. Під час навчання в Ніжинській гімназії Гоголь мистецьки інсценував божевілля: за словами Н.Кукольника, причиною вдавання Гоголя став страх бути висіченим різками й бажання уникнути покарання; по спогадах Т.Г.Пащенко, «божевілля» пояснювалося наміром Гоголя одержати вільний час для літературних занять. Любов П. до генеральської дочки, що зіграла фатальну роль у долі П. і повлекшая за собою божевілля, має подібність зі згубною пристрастю Ан-дрия Бульби до прекрасної полячки (В.Маркович), але також містить автобіографічних корінь (порівн. исповедальное висловлення Гоголя про те, наскільки він вдячний Богу, що зберігав його від любові, інакше він згорів би в полум’ї цієї пристрасті й від нього залишилася б жменька попелу). У творчості Гоголя образ Поприщина крім того, співвідноситься з героєм незавершеної комедії «Володимир 3-їй ступеня», петербурзьким чиновником, метою якого було одержання ордена

Прізвище Поприщин має символічний сенс («поприще»), що включає як повчальну тенденцію - імперативна вимога автора до кожного читача відшукати справжнє поприще, місце в житті, збігтися із самим собою, так і пародійно-іронічні обертони поняття «поприще»: змінена свідомість героя миттєво руйнує непорушну чиновницьку ієрархію, у якій Поприщин займає незначне місце титулярного радника, замість П. проголошує себе відразу іспанським королем

Образ П. розкривається по ходу так званої «міражної інтриги» (Ю.В.Манн), представленої в обривкових щоденникових записах: спочатку це дрібний чиновник, обов’язки якого полягають у тому, що він очинивает пір’я директорові департаменту. Наодинці із собою Поприщин на чому світло лає свого начальника відділення, знущається з нього, уважає його незначністю. Раптово П. закохується в генеральську дочку, і в його щоденнику починають звучати поетичні ноти. П. боїться зізнатися самому собі в цій шаленій пристрасті. Але от він підслухує розмову двох собак, до його здивування мовців по-людськи, - один із собак, Меджи, належить генеральській дочці - і довідається про переписку Меджи й Фидели, іншої собаки

Спалюва любовною пристрастю, П. вирішує захопити собачу переписку, щоб з’ясувати, яке відношення до нього генеральської дочки. Поприщин безрезультатно намагається допитати Фидель, потім перериває солому в її дерев’яній коробці й викрадивает зв’язку листів, з яких довідається, що, по-перше, батько його улюбленої, генерал, - такий же честолюбець, як сам П., по-друге, з’ясовує, що генеральська дочка закохана в камер-юнкера із чорними бакенбардами, особа якого, на думку Меджи, досить програє в порівнянні з мордочкою Трезора, і що їхнє весілля не за горами; нарешті, П. бачить себе в дзеркалі знущального погляду собачки Меджи, судження якої не що інше, як відгомін думки її господарки: «Доконана черепаха в мішку».

Поприщин бунтує проти несправедливого мироустройства, заснованого на соціальній нерівності: «Адже через те, що камер-юнкер, не додасться третє око на чолі». Зрештою П. задає майже гамлетівський «проклятий» питання, звернений чи ледве не до Бога й те саме що крик Іова, питання про призначення людини й відведеному йому на все життя, неведомо чому, «місці», «поприще»: «Отчого я титулярний радник і з якої статі я титулярний радник? Може бути, я який-небудь граф або генерал, а тільки так здаюся титулярним радником?»

Божевілля Поприщина парадоксальним образом обертається прозрінням, розширює його свідомість до розмірів всесвіту. П. перекроює простір («Я відкрив, що Китай і Іспанія зовсім та сама земля»), розсовує час («Рік 2000 квітня 43 числа; мартобря 86 числа»). Призначивши себе іспанським королем, П. втілює образ гуманного, доброчесного правителя; позбувається від честолюбних амбіцій, заявляючи побратимам-чиновникам: «Не потрібно ніяких знаків подданничества!» Божевілля підштовхує П. до збагнення сутнісних законів життя. Наприклад, він виявляє трагікомічний розрив між схованим духовним зерном людини і його чином, на тлі вічності оказивающимся ілюзорним

Анекдотичну ситуацію Гоголь перетворює у високу трагедію: божевільний П. зі справді королівським достоїнством зустрічає страждання, заслужено призначені, за його переконанням, Фердинанду VIII; терпить насильство й приниження від «іспанських депутатів», що везуть його в кареті до іспанських границь «так шпарко», від «канцлера», що вдарив його «два рази палкою по спині» і на ділі оказавшегося «великим інквізитором». Поприщин виголюють голову, ллють на неї холодну воду. У фіналі він з’являється в образі християнського мученика (по гіпотезі В.Воропаева й И.Виноградова, повість спочатку називалася «Записки божевільного мученика»), вступившегося за «ніжний і неміцний місяць», препогано спрацьовану в Гамбурзі дурнем бондарем, що поклав «смоляний канат і частина оливи, і тому по всій землі сморід страшна, так що потрібно затикати ніс». Захищаючи «ніжну кулю» місяця від Землі, що неодмінно сяде на місяць, П. збирає Державну раду з безкорисливим і гуманним наміром урятувати місяць і людські носи, що живуть на ній. Побачивши «канцлера» «голені гранди», що ловили місяць по стінках, розбігаються, а П., «як король, залишився один», одержуючи удар папкою

Образ П. перетерплює останню метаморфозу: божевільний виростає в мудреця, що заново возз’єднує розколотий мир, у геніального художника, одержимого жалісливою любов’ю до всесвіту й людства, що розмикає узи свідомості й матерії, що переборює простір і час за допомогою трійки «швидких, як вихорь, коней», що летять у небо. П., таким чином, знаходить щире поприще: пройшовши через страждання, він відкриває у власній особистості невичерпні духовні багатства