«Інфернальна жінка» у дусі Достоєвського, «розпусниця», «сильна, владна, багато обдарована натура», «боязка, безпомічна, жалюгідна, сама звичайна» - так по-різному оцінювали сучасники новий психологічний тип жінки, описаний Андрєєвим у його драмі «на сюжет із сучасного життя». Вона живе серед ординарних присяжних повірників і старої невідомої Бабусі (Долі, Долі), що невпинно перебирає спиці, поблескива-нию яким «відповідають сліпі миготіння неквапливого маятника, тільки-но встигаючого вистачати секунди, що летять,».

Коли Анфіса приїхала в будинок Костомарових, вона «була царицею», була «світла» і тільки думала про те, «щоб порадувати людей і - навчити». Тепер - ходить тінню, ледве ступаючи, швидко сковзає по кімнатах, плаття завжди чорне, «і не завивається», зі страшними очами вбивці, у яких тільки ненависть і злість, отрута на вустах і в персні на пальці. Щиросердечний надрив, хворобливе-істеричне-хворобливе поводження раніше розумна, рішучої Анфіса результат її любовних відносин із чоловіком сестри, людиною байдужим і легко пересичується жіночими пещеннями. «Ви розпинаєте жінку, Федір Іванович»,- у жаху шепотить бліда А. І відразу просить про любов: «Мені ж нікуди піти, Федя. Пошкодуй же ти мене…»

Анфіса Павлівна - жінка трагічна й таємнича, в очах її бачать лють і страждання, і ще божевілля, що горить жовтим вогнем. А. убиває Костомарова не тільки з ревнощів: вона виконує чиєсь веління, доручення долі, вона стратить свого коханця за те, що той нікого не любить

Анфіса жертва століття, воно не підноситься на висоту близької їй по світовідчуванню й щиросердечному розламу ибсеновской Гедди Габлер. Одна з «трьох сестер» андріївської п’єси, що переживає трагедію волі й трагедію підлоги, вона в страху б’ється між побутом і містичним жахом своєї самотньої й страшної долі