Кожний літературний герой (якщо мова йде про велику літературу) - завжди улюблений утвір свого автора. Будь-який письменник вкладає у свого героя часточку своєї душі, свої погляди, переконання, ідеали. І кожний літературний герой незмінно несе в собі риси своєї епохи й свого оточення: живе згідно із собі подібними або “виламується” із загальноприйнятих схем соціального поводження. Так, у романі Пушкіна “Євгеній Онєгін” живе й діє парубок 20-х років: розумний, утворений, приналежний до вищої аристократії, але незадоволений існуючою дійсністю, що витратила кращі роки свого життя на безглузде й безцільне існування. Поява такого героя викликало в суспільстві й літературних колах двадцятих років цілу буру страстей

Не встигли ще вони затихнути, як на світло з’явився новий герой, але вже герой тридцятих років XIX століття - Григорій Печорин з роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”. І знову та ж доля: трагічна, неординарна. Жагуче прагнення героїв зрозуміти сенс життя, пошуки істини, з одного боку, і безцільне, паразитичне існування, з іншого боку, - це трагічний розлад мрії й дійсності

Слідом за ними в літературі allsoch. ru 2001-2005 з’являється ціла галерея героїв свого часу: тургеневский Базарів, натура зовсім протилежна Онєгіну й Печорину, Андрій Болконский і Пьер Безухов - кращі представники передового дворянства з роману Лева Толстого “Війна й мир”. Чому ж дотепер спори про Онєгіна й Печорине дуже злободенні, хоча спосіб життя в цей час доконане інший. Все інше: ідеали, мети, думки, мрії. На мій погляд, відповідь на це питання дуже простий: сенс людського існування хвилює всіх, незалежно від того, у який час ми живемо, про що думаємо й мріємо. Особливо поглибленим психологічним аналізом характеризується центральна частина роману - “Щоденник Печорина”.

Уперше в російській літературі з’являється таке нещадне оголення героєм своєї особистості. Переживання героя аналізуються їм же з “строгістю судді й громадянина”. Печорин говорить: “Я дотепер намагаюся пояснити собі, якого роду почуття киплять у груди моєї”. Звичка до самоаналізу доповнюється навичками невпинного спостереження за навколишніми

У сутності всі відносини Печорина з людьми є своєрідними психологічними експериментами, які цікавлять героя своєю складністю й на час розважають удачею. Така історія з Бэлой, історія перемоги над Мері. Схожої була психологічна “гра” із Грушницким, якого Печорин дурить, заявляючи, що Мері він небайдужий, щоб потім довести його жалюгідну помилку

Печорин міркує про те, що “честолюбство є не що інше, як спрага влади, а щастя - усього лише пихата гордість”. Якщо А. С. Пушкіна прийнято вважати творцем першого реалістичного роману у віршах про сучасність, то Лермонтов є автором першого соціально-психологічного роману в прозі. Його роман відрізняється глибиною аналізу психологічного сприйняття миру. Зображуючи свою епоху, Лермонтов піддає її глибокому критичному аналізу, не піддаючись ніяким ілюзіям і звабам. Лермонтов показує всі самі слабкі сторони свого покоління: холодність серць, егоїзм, безплідність діяльності

Реалізм “Героя нашого часу” багато в чому відмінний від реалізму пушкінського роману. Відсуваючи убік побутові елементи, історію життя героїв, Лермонтов зосереджує увагу на їхньому внутрішньому світі, докладно розкриваючи мотиви, що спонукали того або іншого героя на які-небудь учинки. Автор зображує всілякі переливи почуттів з такою глибиною, проникливістю й детализированностью, що ще не знала література його часу. Заколотна натура Печорина відмовляється від радостей і щиросердечного спокою. Цей герой вічно “просить бури”.

Його натура занадто багата страстями й думками, занадто вільна, щоб задовольнятися малим і не жадати від миру більших почуттів, подій, відчуттів. Самоаналіз необхідний сучасній людині, щоб вірно співвіднести свою долю й призначення з теперішнім життям, щоб зрозуміти своє місце в цьому світі. Відсутність переконань - теперішня трагедія для героя і його покоління

В “Щоденнику Печорина” відкривається живаючи, складна, багата, аналітична робота розуму. Це доводить нам не тільки те, що головний герой - фігура типова, але й те, що в Росії існує молодь, що трагічно самотня. Печорин зараховує себе до жалюгідних нащадків, які скитаются по землі без переконань. Він говорить: “Ми не здатні більше до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя”. Ця ж думка повторюється в Лермонтова у вірші “Дума”: Багаті ми, тільки-но з колиски, Помилками батьків і пізнім їхнім розумом, И життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без мети, Як бенкет на святі чужому. Кожному істинно росіянинові людині стає не по собі від думки про те, що М. Ю. Лермонтов так рано пішов з життя

Вирішуючи моральну проблему мети життя, головний герой його твору Григорій Печорин не зміг знайти застосування своїм здатностям. “Навіщо я жив? Для якої мети я народився… Але ж, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі сили неосяжні”, - пише він. У цій незадоволеності собою й лежать джерела відносини Печорина до оточуючих людей. Він байдужий до їхніх переживань, тому, не замислюючись, перекручує чужі долі

Пушкін писав, про таких молодих людей: “Двоногих тварин мільйони, для них назва одне”. Користуючись пушкінськими словами, про Печорине можна сказати, що в його поглядах на життя “відбилося століття, і сучасна людина зображена досить вірно, з його аморальною душею, себелюбної й сухий”. Таким побачив своє покоління Лермонтов