Іван Петрович Войницкий, «витончена, культурна людина». Колись заради сестри, нині покійної, Дядько Ваня відмовився від своєї частки спадщини, потім на зароблені важкою одноманітною працею засобу викупила маєток, розплатився з боргами й все своє подальше життя присвятив служінню чоловікові сестри - світилу науки, професорові Серебрякову.

З виходом професора у відставку й приїздом його в село життя Д. В. «вибилася з колії». Для нього наступила пора гірких відкриттів: «Людина рівно двадцять п’ять років читає й пише про мистецтво, рівно нічого не розуміючи в мистецтві». Д. В. виявив, що ідея жертовного життя в ім’я науки, на благо створеного їм кумира виявилася помилковою: професор - «ніщо», «мильна булька». Д. В. ночі не спить «з досади, від злості, що так нерозумно проворонив час». Він терзається думкою, що його життя «загублена безповоротно, минуле нерозумно витрачене на дрібниці, а сьогодення жахливо по своїй безглуздості». Досада й роздратування Дядько Ваня знаходять вихід у ненависті до професора. Це почуття ворожості підсилює спаленіла любов до його молодої дружини - Олені Андріївні, утвореній, витонченій жінці з «русалочьей кров’ю». Неприязно озивається Д. В. про колишній кумир, не бентежачись присутністю Олени Андріївни. Одноманітно переслідує він її розмовами про свою любов. Злиться на «стару галку maman», як і раніше осліплену блиском професорського імені

Думка про невірно прожите життя стає настирливою ідеєю Д. В. і провокує нервовий зрив. Почувши про рішення Серебрякова продати маєток, Дядько Ваня в осліпленні ненависті обвинувачує його: «Ти погубив моє життя… По твоїй милості я винищив, знищив кращі роки свого життя! Ти мій лютий ворог!» Д. В. з жахом відкриває для себе, що Серебряков не мав мети «морочити» його й тим більше «губити» його життя. У ньому не було й ні «погано спрямованої волі» (А. П.Скафтимов), а є тільки приголомшлива щиросердечна глухота, що дозволяла йому довгі роки приймати жертовне служіння Д. В. як належне, без усякого почуття подяки. Цим Д. В. ображений найбільше: його особистість «закреслена» професором, віднесена до «деталей», про які він ще не подумав, становлячи проект продажу маєтку. Розпач Д. В. перевищує його щиросердечні сили: «Пропало життя! Я талановитий, розумний, сміливий… Якби я жив нормально, то з мене міг би вийти Шопенгауэр, Достоєвський… Я зарапортувався! Я з розуму сходжу…» Напруга розряджається пострілом у професора Серебрякова, що супроводжується дурною реплікою «Бац!».

З гіркотою й почуттям сорому згадує про це пізніше Д. В.: «Розіграти такого дурня: стріляти два рази й жодного разу не потрапити!» Безглуздо, сміховинно закінчуються й спроби знайти винного в ложно прожитому житті, і самогубство, що не відбулося, і не запізніла любов, що вийшла

Професор із дружиною їдуть. Дядько Ваня дотримуючись угод домашніх, покірно прощається з ним: «Ти будеш акуратно одержувати те ж, що одержував і раніше. Усе буде по-старому». Він разом з улюбленою племінницею Сонею сідає за роботу й, клацаючи на рахунках, безрадісно підраховує: «И старого боргу залишилося два сімдесят п’ять… Масла пісного 20 фунтів… гречаної крупи…» Дріб’язковість підсумків підкреслює незначність змісту триваючого життя Д. В.- життя, не одухотвореною ніякою великою ідеєю, але - на відміну від колишнього років - уже позбавленої всякого помилкового самообдурення

Астров, найближчий друг Д. В., визначає їхнє положення - двох єдине пороти-

Дочних, інтелігентних людей у всьому повіті - як «безнадійне». Втішлива філософія Соні про «небо в алмазах» і відпочинку в загробному житті не може зм’якшити ваги життя й щиросердечного болю Д. В.