Блискучий столичний аристократ, останній нащадок знатного дворянського роду й тому «спадкоємець всіх своїх рідних» (один з них - старий дядюшка, у чиє село відправляється Євгеній Онєгін на самому початку роману), воно веде життя дозвільних, безтурботних, незалежних, повну вишуканих насолод і різноманітних «зачарувань». «Забав і розкоші дитя», він задовольняється домашнім утворенням і не обтяжує себе службою (у реальному житті це було практично неможливо). Але Е. О. не просто «молодий джиґун», він - петербурзький денді, що створює довкола нього ореол винятковості й загадковості. Як культурно-психологічний феномен, дендизм «відрізняється насамперед естетизмом життєвого стилю, культом витонченості, краси, витонченого смаку у всьому - від одягу, від «вроди нігтів» до блиску розуму».

Він припускає також культ власної індивідуальності - «з’єднання неповторної оригінальності, безпристрасної байдужості, марнославства, зведеного в принцип,- і не менш принципової незалежності у всім» (А. Тархов).

Безсумнівна внутрішня опозиційність такого типу поводження («не домагатися нічого, берегти свою незалежність, не шукати місця - все це називається при деспотичному режимі бути в опозиції»,- роз’ясняв саме у зв’язку з Е. О. А. И.Герцен) нерідко приймала політичне фарбування, приводила до вільнодумства, захопленню визвольними ідеями

Прикладом може служити суспільство золотої молоді «Зелена лампа» (її членом був Пушкін), що перебував у сфері уваги декабристського «Сполучника Благоденства». Не випадковий опис времяпрепровождения петербурзького чепуруна у віршованому збірнику «ламписта» Я. Толстого «Мій дозвільний час» (1821) стало одним з імпульсів зображення дня Е. О. у першому розділі

Байдужість до чинів і службової кар’єри, культ ледарства, витонченої насолоди й особистої незалежності, нарешті, політичне вільнодумство утворять внутрішньо єдиний комплекс, характерний для покоління 1820-х рр. і відбитий в образі Е. ПРО.

Зрозуміло, про вільнодумство героя, про його причетність до околодекабристскому кола говорити можна було лише натяками. Але ці натяки багатозначні й красномовні. Критичне відношення Е. О. до вищого світла й сусідів-поміщиків, добровільне сільське отшельничество (свого роду внутрішня еміграція), полегшення участи кріпаків (цілком «декабристський» за духом жест), читання Адама Смита, що було в ході в декабристів, зображення Байрона й Наполеона - «володарів дум» покоління - у сільському кабінеті Е. ПРО.

Довгі бесіди й суперечки з Ленским на самі гострі й животрепетні теми сучасності, нарешті, пряме зіставлення Е. О. з вільнодумцем, філософ^-денді Чаадаєвим, згадування про знайомство героя з лихим гусаром, декабристом Каверіним, оповідання про його дружбу з героєм-автором, опальним поетом, і готовність Е. О. супроводжувати йому у втечі за кордон - все це свідчить про щирий масштаб особистості Е. О., про його приналежності до героїв часу, що гостро ощется своє історичне призначення й суспільну невостребованностъ, що болісно решали проблему вибору життєві шляхи

Швидкість такого роду натяків - одна з головних особливостей оповідання в «Євгенії Онєгіні». Її художній ефект - у тім, що повсякденний-побутовий вигляд і поводження героя розкриваються тут докладно й докладно, а про його внутрішній світ, його почуттях, переживаннях, поглядах говориться як би мимохідь і мимохіть. Ефект цей можливий тому, що живаючи, невимушена бесіда автора із читачем, що імітує дружню балаканину, припускає, що й автор, і герой, і читач - це «свої» люди, що розуміють один одного сполуслова.

Тієї ж мети служать явні й сховані зіставлення Е. О. з героями європейської й російської літератури: Фаустом, Чайяьд-Гарольдам, Адольфом Б. Констана, Мельмотом Блукачем Ч.-Р. Метьюрина, грибоедовским Чацким, нарешті, з пушкінськими Алеко й Бранцем. Ці численні аналогії допомагають усвідомити духовно-моральний вигляд героя, зрозуміти мотиви його вчинків, зміст переживань і поглядів, вони як би договорюють те, що недоговорено автором. Такий спосіб зображення дозволяє Пушкіну відмовитися від цікавості дії, зовнішньої інтриги й зробити головною пружиною розвитку сюжету драматичні протиріччя в характері Е. ПРО.

Уже в першому розділі, щодо самостійною й передісторією, що служить, героя, Е. О., учора ще безтурботний джиґун і франт, геній у мистецтві любові, переживає болісну й гостру духовну кризу, причини й наслідки якого складні й різноманітні. Це й пересиченість «вседенними насолодами», «блискучими перемогами»; це охолодження почуттів, болісні спогади й каяття совісті; це й посилення опозиційності, передчуття конфлікту із владою й відчуження від суспільства (очікування прийдешньої «злості сліпої Фортуни й людей», готовність до еміграції). Нарешті, похмурість і озлобленість Е. О., що опанувала їм нудьга, його байдужість до життя й презирство до людей, подібність із байроновским Чайльд-Гароль будинок - все вказує на те, що душу Е. О. у владі демонізму - нещадного-тверезого відношення до життя, приправленого отрутою сумніву в безумовності вищих духовно-моральних цінностей і суспільних ідеалів. Тим самим цивільні потенції героя поставлені під питання

В «сільських» главах (II-VI) демонізм Євгенія Онєгіна проявляється усе більш чітко й зрештою приводить його до катастрофи. Герой проходить тут ряд випробувань (відносини із суспільством, дружба, любов), жодного з яких він не витримує. Глибоко нехтуючи сусідів-поміщиків, невігласів і кріпосників, Е. О. проте страшиться їхнього суду й приймає виклик Ленского на двобій. «Всім серцем юнака люблячи», він - хоча й мимоволі - убиває на дуелі свого єдиного друга. Відразу оцінивши щиросердечну чистоту, абсолютну природність, щирість Тетяни, настільки несхожої зі світськими красунями, розгадавши незвичайність її натури й відчувши свою внутрішню спорідненість із нею, Е. О., уважаючи себе «інвалідом» у любові й «ворогом Гимена», своєю холодною проповіддю заподіює їй нестерпні страждання, тільки-но не погубили героїню. («На жаль, Тетяна в’яне, блідне, гасне й мовчить!»)

Недарма в символічно-віщому сні Тетяни Е. О. представляється їй не просто прямим убивцею, але й проводирем зграї «пекельних примар», тобто демонічним героєм

З іншого боку, нові для Е. О. сільські враження, дотик до миру російських народностей і старовини, зустріч із «росіянці душою» Тетяною - натурою цільна, рішуча й жагучий, дружба зі своїм антиподом - поетом-романтиком, мрійником-ентузіастом Ленским, готовим без роздуму пожертвувати життям у власне ім’я переконань і піднесених ідеалів,- подго-таачивают духовне відновлення героя

Потрясіння, викликане мимовільним убивством Ленского, відкриває Е. О. небезпека й гибельность демонічного індивідуалізму, приводить його до нової кризи, необхідності знову змінити життя. Покинувши місця, «де закривавлена тінь йому була щодня», Євгеній Онєгін відправляється в мандрівку по Росії. І не тільки для того, щоб забутися в дорозі: життя «без мети, без праць» стає для нього нестерпної

Маршрут Е. О. не випадковий. Його тягнуть місця, пов’язані з героїчними сторінками росіянці історії: Нижній Новгород - «вітчизна Минина», волзькі простори, овіяні легендами про Разіна й Пугачова, «житло вільності» Кавказ, нарешті, «брега Тавриди» - місце посилання Міцкевича й Пушкіна. Йому необхідно своїми очами побачити, яке сучасний стан Росії, є чи в ній джерела й можливості осмисленої, історично значимої діяльності. Підсумки довгих мандрівок Е. О. безрадісні («туга, туга!..»). Героїчний період російської історії, здається

Йому, залишився в минулому. У сучасності всюди тріумфує «меркантильний дух», дрібні, незначні інтереси. Тепер лише сфера приватного життя може виявитися для нього рятівної. У такому щиросердечному стані вертається Е. О. у Петербург, де й відбувається його нова зустріч із Тетяною, що вже чудово перетворила, що стала княгинею й придворною дамою - «законодавицею зал».

Суперечливий і фінал роману. З одного боку, що спалахнула в душі героя пристрасть знаменує собою можливість і навіть початок його духовно-морального відновлення. З іншого боку - безнадійна любов до Тетяни приводить його на край загибелі. І без того «на мерця схожий», Е. О. вислухує сувору й убивчу для нього одповідь Тетян-княгині, а потім треба раптове явище чоловіка-генерала, що настільки нагадує явище статуї Командора в «Кам’яному дст».

Однак Пушкіну важлива саме принципова можливість морального відродження Е. О., тому що справжнім героєм роману є не він, а якийсь «сверхгерой» - сучасна людина взагалі. Із цього погляду Ленский, Е, О. і герой-автор, що вже зжив демонічний комплекс і як би синтезуючої риси Е. О. і Ленского, являють собою різні грані цього єдиного сверхгероя, закономірні етапи його еволюції

Pages: 1 2