Про прототип Живаго сам Пастернак в 1947 р. повідомляв наступне: «Я пишу зараз великий роман у прозі про людину, що становить деяку рівнодіючу між Блоком і мною (і Маяковським, і Єсеніним, бути може). Він умре в 1929. Від нього залишиться книга віршів, складова одну із глав другої частини. Час, що обіймає романом, - 1903-1945 р. За духом це щось середнє між Карамазовими й Вільгельмом Мейстером». О. Ивинская свідчить, що саме ім’я «Живаго» виникло в Пастернаку, коли він випадково на вулиці «наткнувся на круглу чавунну плитку з «автографом» фабриканта - «Живаго»… і вирішив, що нехай він буде такий от, невідомий, що вийшов не те з купецької, не те з напівінтелігентського середовища; ця людина буде його літературним героєм».

По спогадах Марини Цветаевой, Пастернак ще в 1918р. мріяв про «великий роман: з любов’ю, з героїнею». У рукописах ранніх начерків прози початку 10-х рр. у фрагменті, що носить назву «Смерть Реликвими-ни», зустрічається варіант імені - поет Пурвит (від искаж. франц. - pour vie - заради життя). В 30-х роках Пастернак створює фрагменти роману за назвою «Записки Патрикия Жи-вульта» (значеннєве значення цього імені можна зрозуміти як «лицар життя»). Всі ці імена - Пурвит, Живульт, Живаго - становлять емблематичну тріаду, що символізує перетворену у творчості Пастернаку «філософію життя» (найбільш відомий збірник віршів поета - «Сестра моя, життя»). Існує також «історико-граматична» трактування імені Живаго - як прикметник у церковнослов’янській мові в родовому відмінку. Назва роману в такому випадку здобуває також символічний відтінок: «доктор живого», «доктор життя», «лікуюче життя».

Духовним прототипом Живаго є сам Пастернак, роман же - це «автобіографія не зовнішніх обставин, але духу». Не можна не врахувати й той факт, що початок роботи над романом збіглося в Пастернаку із завершенням перекладу «Гамлета» Шекспіра. (Лютим 1946 р. датується перший варіант вірша «Гамлет», що відкриває «Зошит Юрія Живаго».) Сам процес написання роману був практично синхронний процесу перекладу «Фауста» Ґете. (Фауст - доктор і Живаго - доктор, лікар.) Образ Ж. — це образ людини, що живе в епоху, коли «розпався зв’язок часів», він близький Гамлетові, зрозумілому Пастернаком як жертва («драма боргу й самозречення»), волею долі вибрана «у судді свого часу й у слуги більше віддаленого». Але на відміну від Гамлета в нього немає бажання «умерти, заснути» - він усвідомлює себе людиною, якій необхідно нести на собі всю вагу й радість життя - не «крокувати в ногу», а лікувати хворих духом і тілом

Багато дослідників роману порушують питання: чи був Живаго «слабким» або «сильним» героєм, особистістю? З погляду «фізичної активності», тиску на мир, Ж., безумовно, «слабкий» герой (наприклад, Ганна Ахматова дорікала Пастернаку в тім, що його Ж. є «мячиком між історичними подіями»). Однак сам Пастернак, очевидно, виходить із філософського й релігійного розуміння сили - як сили насамперед морального протистояння злу, сили, що вимагає усвідомлення й ухвалення рішення. Щодо цього Ж. «сильний» герой. Він виживає у двох війнах, не допустивши при цьому нічого аморального, після трьох спроб все-таки йде із загону червоних партизанів, пише книги, яких йому ніхто не замовляв (А. Газизова).

Пастернак, що вважав, що «нічим, крім мови, що рухається, образів… не виразити себе силі, тривалої лише в момент явленья», при створенні образа Ж. звертається саме до слова, магічна й непояснена сила якого, як він думав, допомогла Ґете створити образ свого Фауста. Пастернак, як і Ґете, хоче, щоб його герой «…чуттям, по власному полюванню» вирвався б «з тупика». Спокусою тут виступає не Мефистофель, а небезпека поплутати «свою, особисту» революцію з революцією «інший, загальної». Цій спокусі піддається герой-антипод Живаго - Антипов-стрель-ников-расстрельников, що поринає в хаос ненависті й мести, що приводить до самогубства. (Деякі дослідники вбачають в образі Антипова паралелі з пастернаковской оцінкою «пізнього» В. Маяковського.)

Образ Живаго виражає пастернаковскую концепцію «віталізму», «життєвості» («vitalism» - Guy de Mallac). Ж. сприймає життя через життя кожної людини, кожної речі, кожного місця - і всього всесвіту: «И не те, щоб говорили одні тільки люди. Зійшлися й собеседуют зірки й дерева, філософствують нічні квіти й мітингують кам’яні будинки». У цьому змісті Живаго не тільки епічний, але й ліричний герой. У романі Ж. ще й поет, «людина з дуже сильним творчим початком, як у лікаря А. П.Чехова». Але Ж. уважає, що «мистецтво не годиться в покликання, як не може бути професією природжена веселість або схильність до меланхолії». По^-особливому розкриває автор характер свого героя в його взаєминах з жінками. Головним фактором тут виступає не любов, а непереборне ніякими зовнішніми обставинами прагнення Ж. до жизнеустройству, до створення атмосфери будинку, сім’ї (у фактичному, а не у формальному змісті), до появи дітей (у нього діти й від дружини Антонині, і від Лари, і від Марини). Сама смерть Ж. наступає саме після того, як він іде від Марини по наущению свого «таємничого» двоюрідного братаа Євграфа Живаго (його образ має явні паралелі з образом гетевского Мефистофеля).

Живаго стає узагальненим образом російської інтелігенції в революції й після її, він персоніфікує її продовження й загибель. У ньому знайшли відбиття й релігійно-філософські шукання в дусі Л. Н.Толстого, і роздвоєність душі, що метається, по Ф. М.Достоєвському, нарешті, він виявляє собою тип «чеховського лікаря» (Г. Гачев). Ж. став своєрідним підсумковим образом, що замикає ланцюжок героїв російської класики: Євгеній Онєгін, Печорин, Мишкін, брати Карамазови, Андрій Болконский, Пьер Безвухе, Левин, Обломів, герої Чехова й Буніна