Літературні прообрази: Вертер Ґете, ліричні герої англійських поетів XVIII в. Гріючи й Томсона, герої «Поем» Оссиана, оповідач «Прогулянок самотнього мрійника» Ж.-Ж.Руссо. Повість «Рене» була вперше надрукована в складі трактату Шатобриана «Геній християнства» (1802) як додаток до глави «Про невиразність страстей». У цій главі Шатобриан аналізує «стан душі, що не залучало дотепер належної уваги»: «здатності наші, юні, діяльні, цільні, але затаєні в собі, позбавлені цілі й предмета, звертаються лише на самих себе. Ми пізнаємо розчарування, ще не зазнавши насолод, ми ще повні бажань, але вже позбавлені ілюзій. Уява багато, рясно й чудово; існування скудно, сухо й безвідрадно.

Ми живемо з повним серцем у порожньому світі й, нічим не наситившись, уже всім пересичені»; сили «пропадають втуне», безпредметні страсті «спалюють самотнє серце». Шатобриан зв’язує подібний стан із прогресом цивілізації і його сумних наслідків: «достаток прикладів, що проходять перед очами, безліч книг, що трактують про людину і його почуття, роблять спокушеним людини недосвідченого». В описаного щиросердечного стану були й зовсім конкретні історичні причини, які Шатобриан не називає прямо, але як би має на увазі: «палкі душі, які живуть у світлі, не довіряючись йому, і стають видобутком тисячі химер»,- це молоді люди післяреволюційної епохи, у яких революція відняла не тільки рідних, але й весь звичний уклад життя, поприще, на якому вони могли б з користю розтрачувати свої сили

Втім, у самій повісті історичні, «матеріальні» причини вболівай Рене залишаються за кадром, отчого скорбота ця знаходить всесвітній, воістину метафізичний характер. Обійнятий меланхолією, Рене залишає рідні краї й відправляється в подорож по Європі, відвідує Грецію, Італію, Шотландію; він споглядає древні руїни й міркує про долі миру, воссев на вершині вулкана, і ніде душу його не знаходить заспокоєння. Р. вертається додому, де його чекає люба сестра Амели, але та марніє від незрозумілої хвороби й нарешті віддаляється в монастир; у день постригу Р. випадково довідається її страшну таємницю: Амели харчує злочинну пристрасть до нього, своєму рідному братові, і саме тому біжить від спокус миру в монастир. Р., у розпачі сЪебе, що усвідомить, причиною горя Амели, обирає собі інший притулок: він їде в Америку, де поселяється серед индейцев-натчезов і жениться на індіанці Селюте. Амели вмирає в монастирі, Р. же залишається жити й страждати

Відразу ж після виходу окремого видання повести образ Рене знайшов європейську славу. У Р. з’явилася безліч продовжувачів, від знаменитих, таких, як байроновский Чайльд-га-рольд, Жан Сбогар Нодье, Алеко Пушкіна, Октав А.де Мюссе, до безвісних скаржників, що виливають свої суми в сумовитих елегіях. Сам Шатобриан згодом, у своїй автобіографічній книзі «Замогильні записки» (изд. 1848-1850), писав, що хотів би знищити Рене або, принаймні, ніколи його не створювати: вуж занадто багато «родичів у прозі й у віршах» з’явилося в його героя, ремствував письменник; навколо не знайдеш молодика, який би не переситився життям і не уявляв себе нещасним страждальцем. Шатобриана засмучувало те, що його думка не зрозуміли до кінця, що, зачарувавшись співчуттям до Рене читачі випустили з уваги фінал повести

Адже метою письменника було не тільки зобразити розчарованість і меланхолію Р., але й засудити їх. У фіналі «Рене» герой одержує сувору одповідь від священика батька Суэля: людина не має права зваблюватися химерами, потурати власній гордині й знемагати на самоті; він зобов’язаний трудитися разом з людьми й на благо людей, і це життя заодно із собі подібними вилікує його від всіх моральних недуг. Саме до Р. перетворює у фіналі повести індіанець Шактас знамениті слова, які так любив Пушкіна: «Щастя знаходиться лише на второваних шляхах» (порівн.: «Звичка понад нас дана; Заміна счастию вона»). «Уторовані шляхи» - це повернення до людей, ліки від всесвітньої туги. Р. і сам мріє про подібне зцілення, недарма він просить натчезов прийняти його в число воїнів племені й мріє зажити такий же простій і чисте життя, як і вони

Однак вилікувати Рене не призначено; і серед індіанців він залишається людиною, абсолютно розчарованим у житті, що плекає свою скорботу. Таке відношення до миру не було придумано Шатобрианом; мало того, що в описі психології Р. багато автобіографічних моментів, набагато важливіше, що подібні почуття випробовували на початку століття багато молодих людей, Шатобриан лише виразив його в такій ємній і всеосяжній формі, яка доти нікому не була доступна. Багато найвизначніших французьких письменників XIX в.: Ламартин, Сент-Бев, Жорж Санд - дізнавалися в Р. самих себе й свої переживання. З іншого боку, історія Р. не тільки виражала вже існуюче умонастрій, але й у якімсь ступені провокувала його, сама ставала джерелом тотального розчарування, тому що із цієї історії всі запам’ятали тугу героя і його абсолютне неприйняття навколишнього світу, але ніхто не побажав почути проповіді батька Суэля.

Шатобриан був переконаний, що втілив в образі Р. «хвороба століття», що вмре разом зі століттям, однак читачі різних епох продовжували дізнаватися себе в Рене. За словами Ш.Нодье, «хвороба» виявилася більше розповсюдженої, чим думав сам автор. Це вираження тривог душі, що усе випробувала й почуває, що все від її вислизає, тому що всьому приходить кінець. Це смертельна туга, нерозв’язний сумнів, безутішний розпач безнадійної агонії; це жахаючий крик суспільства, що от-от розпадеться, остання судорога вмираючого миру («Про типи в літературі», 1832). У Росії особлива увага до фігури Р. виявили К.Н.Батюшков (особливо чутливий до того ідеалу патріархального життя, що не знає свавільних страстей, про яку Р. так безнадійно мріяв) і М.П.Погодин, що вказав у передмові до свого перекладу «Рене» (1826) на подібність цього характеру з характерами Фауста, Вільгельма Мейстера, героїв Байрона й Пушкіна