Пам’ятник літературному героєві - річ взагалі-те рідка, але в нашій країні такий пам’ятник установлений Василю Теркину, і, як мені здається, герой Твардовс-Кого заслужив цю честь по праву. Цей пам’ятник, мож-але вважати, поставлений всім тим, хто не жалував у роки Великої Вітчизняної війни своєї крові, хто завжди знаходив вихід зі скрутного стану й умів жартом скрасити фронтові будні, хто любив пограти на гар-мони й послухати музику на привалі, хто ціною життя наближав Велику Перемогу. Поема Твардовского була дійсно народною - вірніше солдатської - поемою. По спогадах Солже-Ницына, солдати його батареї з багатьох книг предпо-читали саме «Василя Теркина» так «Війну й мир» Лева Толстого

Мені дуже подобається мова поеми Олександра Трифо-Новича - легкий, образний, народний. Вірші його запо-минаются самі собою. Кожна глава поеми є за-кінченим, окремим добутком. Сам автор ска-зал про неї так: «Ця книга про бійця, без початку й кін-ца». Автор не змушує свого героя робити які-, те видатні подвиги

Хоча, як знати… Одному пері-права, так збитий літак, так узятий у полон ворожа мова чого коштують… Мені подобається життєлюбство Василя Теркина. Каж-Дый день він дивиться в очі смерті на фронті, де никнув-те «не зачарований від осколка-дурня, від будь-якої дурної кулі». Часом він мерзне, часом голодує, не має звісток від рідних

Але Василь ніколи не сумує. Живе й радується життю: Курить, їсть і п’є зі смаком На позиції кожної. Він може переплисти крижану ріку, тягти, надры-ваясь, мови

Але от змушена стоянка, «а мороз - не стати, не сісти». І Теркин заграв на гармоні: И від тої гармошки старої, Що залишилася сиротою, Якось раптом тепліше стало На дорозі фронтової. Теркин - душу солдатської компанії

Недарма това-рищи люблять слухати його те жартівливі, а те й серйозні оповідання. От вони лежать у болотах, де перемокшая пе-хота мріє вже навіть про те, що «хоч би смерть, так на сухому». Сипле дощик

И навіть покурити не можна: раз-мокли сірника. Солдати геть усе клянуть, і здається їм, «гірше немає вже лиха». А Теркин посміхається й начина-ет довге міркування. Говорить він про те, що поки сол-дат почуває лікоть товариша, він сильний. За ним бата-льон, полк, дивізія

А те й фронт. Так що там: вся Ріс-Ця! От торік, коли німець Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 рвався до Москви й співав «Москва моя», - тоді й потрібно було журитися. А нині ворог зовсім не той, «цією піснею прошлогод-їй нині німець не співак». Василь у важкі мінути завжди знаходив потрібні слова, які могли б уте-шити його товаришів. Такий вуж у нього талант

Однак сама пронизлива, на мій погляд, глава - глава «Смерть і воїн», у якій герой, поранений, ле-жит на снігу й замерзає. І чудиться йому, що прийшла смерть. Сніг під ним, набрякши кров’ю, Узявся купою крижаний

Смерть схилилася до узголів’я: - Ну, солдат, підемо із мною. І стало важко Теркин}’ сперечатися зі смертю, тому що минав він кров’ю й хотів спокою. Смерть, сміючись, нагнулася нижче: - Повно, повно, молодець, Я-Те знаю, я-те бачу: Ти живий, так не мешканець. І чого вуж, здавалося, триматися за це життя, де вся радість тільки в тім, що або змерзнути, або рити око-пы, або боятися, що вб’ють тебе… Але не такий Василь, щоб легко здатися Косою: Буду плакати, вити від болю, Гинути в поле без сліду

Але тобі по добрій волі Я не здамся ніколи. І воїн перемагає смерть: И подумала вперше Смерть, стежачи з боку: «До чого вони, живі, Меж собою свої - дружні. Тому й з одинаком Злагодити потрібно зуміти, Знехотя даєш відстрочку».

И, зітхнувши, відстала Смерть. «Книга про бійця» була дуже потрібної на фронті, вона піднімала дух солдатів, вела їх кпобеде.