У раннепермськое час прогин Великого Донбасу, затиснутий між кристалічними масивами Воронезької антеклизи й Українського щита, піддався інтенсивної ськладчастості, що охопила, однак, лише центральну частину прогину, тоді як її борта випробували тільки слабкі деформації й придбали форму пологих моноклиналей (мал. 1) . Ськладчастість досить швидко загасає в західному напрямку, по простяганню прогину. Донбас характеризується розвитком - лінійних, досить протяжних (сотні кілометрів) ськладок, що заповнюють весь простір, загальний малюнок ськладок досить простій. Поширено широкі, плоські синкліналі й вузькі антикліналі, уськладнені взбросами й насуваннями. За даними В. С. Попова, по північній окраїні Донбасу виділяються зони дрібної ськладчастості й насувань, по південної - ськидань, а центральна зона прогину зайнята великими лінійними ськладками.

На заході замикання прогину виражене Артемівської й Кальмиусськой западинами. Малопотужні пермські відкладення (до 0,1 км) , представлені піщаниками, вапняками, гіпсами й ангідритами, відомі й на крайньому заході платформи: у межах Польсько-Литовської западини. Пермський період на Східно-Європейській платформі характеризувався ськладною палеогеографічною обстановкою, частою міграцією мілководних морських басейнів спочатку нормальної солоності, потім солоноватоводних, і, нарешті, приобладанием континентальних умов наприкінці пізній пермі, коли майже вся платформа вийшла з-під рівня моря й лише на сході й південно-сході опадонакопичення ще тривало. Пермські, особливо верхнепермськие, відкладення перебувають у тісному зв’язку з молассами Предуральського крайового прогину. Нижній відділ пермської системи литологичеськи різко відрізняється від верхнього й представлений переважно карбонатними породами, у верхах розрізу сильно загіпсованими. Потужність нижнепермських відкладень не виходить за межі перших сотень

  Рис. 1. Схематичний профіль через Донбас

Метрів і зростає лише на схід. Верхня перм повсюдно ськладається терригенними породами, лише в північно-східних районах казанський ярус представлений вапняками й доломітами. Потужність верхнепермських відкладень також становить перші сотні метрів, але різко зростає на сході й у Прикаспійській западині. Клімат пермського періоду був печенею, часом субтропічним, але в цілому характеризувався значною сухістю. На півночі переважали умови гумидного клімату помірних широт. У пермський час мало місце прояв магматизма на Кольськім півострові, де формувалися ськладні масиви нефелінових сиенитов - Хибинський і Лов-Озерський. Відкладення тріасової системи тісно пов’язані з відкладеннями татарського ярусу верхній пермі. Підняття наприкінці пермі знову змінилися опуськаннями, але опадонакопичення в ранньому тріасі відбувалося на значно меншій площі. Східно-Російська западина розпалася на кілька ізольованих западин. Початку оформлятися Волго-Уральська антеклиза. Відкладення нижнього тріасу залягають місцями з розмивом на більше древніх породах, ширше всього вони поширені на поверхні в північно-східній частині Моськовської синеклизи. Вони розвинені в Прикаспійської, Днепровсько-Донецької й у Польсько-Литовської западинах. Повсюдно, крім Прикаспия, нижній тріас представлений строкато-кольоровий континентальної ветлужськой серією, ськладеної піщаниками, глинами, мергелями, рідко озерними вапняк.

Простежується трохи ритмічно побудованих пачок, що починаються більше грубим і закінчуються тонким матеріалом. Великі крейди прісні басейни часто міняли свої обриси. Уламковий матеріал приносився зі сходу, із що руйнуються палеоуральських гір, а також з Балтійського й Українського щитів і зростаючих Воронезької, Волго-Уральської й Білоруської антеклиз. Поточні ріки повільно розносили його по низинній рівнині. Потужність пестроцветов ветлужськой серії на північному сході становить 0,15 км, у районі Галича - 0,3, у Прибалтиці - близько 0,3, а в Днепровсько-Донецькій западині збільшується до 0,6 км. У середньому тріасі майже вся територія платформи була охоплена підняттями, крім Прикаспійської западини Є дані про наявність відкладень середнього тріасу в Днепровсько-Донецькій западині. Верхній тріас у вигляді малопотужних глинистих відкладень із прослоями піщаників відомий у Днепровсько-Донецькій западині й у Прибалтиці.

Особливий інтерес представляє розріз відкладень тріасу в Прикаспійській западині, де він розповсюджений на всій її площі й має велику потужність. У центральних частинах западини нижній тріас залягає згідно на відкладеннях татарського ярусу, але в її крайових ділянках у підставі тріасу спостерігається розмив. Важливою особливістю розрізу нижнього тріасу є присутність у ньому морських відкладень - глин із прослоями вапняків, що містять фауну амонітів, що свідчить про трансгресію моря з півдня. Знаменитий розріз морських відкладень нижнього тріасу був уже давно описаний на горі Велике Богдо. Очевидно, трансгресії були періодичний і короткочасними, тому що нижній тріас в основному ськладний континентальними кварцовими піщаниками, красноцветнимй і строкато-кольоровими глинами, мергелями. Дані буравлення вказують на присутність і середній тріас потужністю до 0,8 км, ськладеного вапняками й доломітами, а в низах і верхах розрізу - терригенними-породами. Верхній тріас представлений красноцветнимй песчано-глинистомергельними породами. Загальна потужність тріасу в Прикаспійській западині перевищує 2 км.

Північніше Горького розташовується Пучежськая структура, швидше за все астроблема, діаметром у перші сотні метрів, у якій нормально лежачі шари карбону - нижнього тріасу переміняються потужної глибовой брекчией з уламками кристалічних порід фундаменту. У брекчии знайдені сліди импактних (ударних) текстур. Вся брекчия незгідно перекривається среднеюрськими відкладеннями.

Кліматичні умови в тріасовий період були аридними, однак у раннетриасовую епоху вологість була підвищеної в порівнянні з татарським століттям. У пізньому тріасі клімат стає гумидним. У цілому тріасові відкладення характеризуються ськладним набором континентальних фацій: річкових, озерних, пролювіальних. Морські - розвинені тільки на крайньому південно-сході. Переважне фарбування. порід червона, бура, жовтогаряча.

Головні особливості герцинського етапу розвитку Східно-Європейської платформи полягають у наступному.

Тривалість герцинського етапу становить приблизно 150 млн. років і охоплює час від середнього девону до пізнього тріасу включно.

Сумарна потужність опадів коливається від. 0,2-0,3 до 10 км і більше (у Прикаспійській западині) .

Початок етапу супроводжувалося перебудовою структурного плану, енергійними тектонічними рухами, дробленням фундаменту й широким проявом луго-базальтового ультраосновного - лужного й траппового вулканізму.

Структурний план протягом герцинського етапу змінювався’ слабко й області підняттів до кінця етапу поступово розросталися, але в цілому на платформі переважали занурення, особливо на початку етапу, що різко відрізняє його від каледонського.

Із середини етапу орієнтування прогинів було меридіональної й області прогинань відтиськувалися на схід, що обумовлено впливом герцинськой геосинкліналі Уралу.

Наприкінці етапу була сформована Російська плита в границях, близьких до сучасних, і сформовані основні структури, у тому числі й локальні.

Нижні частини розрізу герцинського комплексу ськладаються переважно терригенними відкладеннями, місцями соленосними, У середині розрізу широким поширенням користуються карбонатні товщі, у верхах знову переміняються терригенними, червоноколірними, рідше соленосними відкладеннями. Наприкінці герцинського етапу почався ріст соляних куполів в Українській і Прикаспійській западинах.

Протягом усього етапу клімат залишався печенею, те вологим, те більше посушливим.

Список використаної літератури.

1. Белоусов В. П. «Основи геотектоніки»

2. Короновський Н. В. «Короткий курс регіональної геології СРСР»

Pages: 1 2 3 4