Таким чином, низи нижнього карбону представлені морськими фаціями, верх нижнього, середній і верхній - морськими, лагуновими й континентальними. Сумарна потужність карбону перевищує 10- 12 км, а східне м. Шахти досягає 20 км. Для кам’яновугільних відкладень характерна ритмічність, що є наслідком пульсуючих тектонічних рухів, під час яких підняття чергувалися з опуськаннями. До заходу вугленосність швидко ськорочується, так само як і загальна потужність карбону, що не перевищує на заході Днепровсько-Донецького прогину 0,3-0,5 км, але в центральних частинах сягаюча 12,5 км. До башкирського століття включно в цих районах переважають морські умови опадонакопичення, а починаючи з моськовського століття - континентальні. Вугленосні товщі Донбасу являють класичний приклад параличеськой формації, що утворилася у швидко мінливій палеогеографічній обстановці, коли неглибоке море поступалося місцем лагуні або навіть прибережній зоні. І таке чергування умов відбувалося сотні разів. Періоди вуглеутворення характеризувалися вологим і жарким кліматом, а в інший час він був більше сухим, але також печенею.

Для кам’яновугільного періоду необхідно підкреслити ясно виражене меридіональне орієнтування головних прогинів. Східні області Російської плити поринали набагато інтенсивніше західн і центральних, і там панували умови відкритого, хоча й неглибокому морському басейні. Хвилі підняттів, що мали місце в пізньому турне - ранньому візі, пізньому візі, у раннебашкирськое й раннемоськовськое час лише короткочасно переривали - стійке занурення плити. Позднекаменноугольная епоха характеризувалася повільними підняттями, у результаті яких море міліло й у жаркому сухому кліматі накопичувалися доломіти, гіпси й ангідрити. Але найбільшою своєрідністю відрізнявся ранневизейськое час, під час якого існували досить розчленований рельєф, украй ськладна фаціальна обстановка й гумидний клімат, що сприяли нагромадженню вугіль і бокситів на півночі.

У пермський період структурний план платформи в цілому успадковує такий кам’яновугільного періоду. Особливо тісна литологичеськая зв’язок існує між верхнім карбоном, ассельським і сакмарським ярусами нижній пермі. У другій половині пермського періоду на платформі відбуваються підняття, індуковані орогеничеськими рухами в Уральській геосинкліналі, що замикається. Область нагромадження опадів здобуває ще більш чітке меридіональне орієнтування, явно тяжіючи до Уралу. По східній границі платформи зі зростаючими гірськими спорудженнями Уралу в пермський час заставляється Предуральський крайовий прогин, у процесі свого розвитку як би «накативавшийся» на платформу. Як і в кам’яновугільний час максимальна потужність пермських відкладень спостерігається на сході. Пермські морські відкладення характеризуються досить бідною фауною, що обумовлено підвищеною або зниженою солоністю басейнів того часу. Пермські відкладення широко поширені в межах платформи, оголюються на сході, юго - і північному сході. У Прикаспійській западині пермські відкладення відомі в соляних куполах, за даними буравлення й геофізики вони мають потужність у кілька кілометрів. На заході Російської плити перм відома в Польсько-Литовській і в Днепровсько-Донецької западинах.

Нижня перм добре вивчена в Моськовської синеклизе й Волго-Уральської області. Ассельськие й сакмарськие відкладення представлені в нижній частині розрізу вапняками й доломітами, подекуди терриген-ними породами, а у верхньої - піщаниками, алевролітами, глинами, прослоями гіпсів і ангідритів. У районі Оксько-Цнинського вала потужність відкладень сакмарського ярусу не перевищує 0,1 км, збільшуючись в Ишимбаевськом Приур’алье до 0,2-0,3 км. Уже в ассельськом столітті на границі із Предуральським крайовим прогином, у зоні крутих флексур починають рости мшанковие, гидроактиниевие й інші рифи, що утворять довгий ланцюжок, витягнутий з півночі на південь. Особливо енергійно рифові будівлі формувалися в артинський століття. На заході плити артинськие відкладення обмежені районом сучасного Оксько-Цнинського вала й представлені доломітами, ангідритами й гіпсами, іноді з піщано-глинистими прослоями. Потужність відкладень артинського-ярусу з 20-40 м збільшується на сході до 0,25 км. Кунгурськие відкладення ще більш обмежені у своєму поширенні й не проникають на захід від меридіана Куйбишева. Вони ськладені також доломітами (у низах розрізу) , ангідритами, глинами, мергелями й гіпсами,. що накопичувалися в умовах величезної лагуни, у яку лише періодично вторгалося море, Соленосні товщі, настільки широко розвинені в Предуральськом крайовому прогині, у кунгурських відкладеннях плити майже повністю відсутні, але володіють, очевидно, великою потужністю (3 км) у Прикаспійській западині.

Початок пізній пермі ознаменувалося регресією моря, і нижня частина казанського ярусу представлена дуже строкатої по ськладу товщею порід: червоноколірними конгломератами, галечниками, піщаниками,. глинами, мергелями (уфимськая звита) . Знос матеріалу відбувався з Уралу, відкладала типова червоноколірна континентальна товща з дуже характерними мідистими піщаниками, що утворилися за рахунок руйнування корінних родовищ міді на Уралі. Інша частина казанського ярусу у вузькій меридіональній смузі представлена. морськими вапняками й лагуновими доломітами й мергелями. До сходу вони заміщаються потужною червоноколірною континентальною товщею - з лінзами конгломератів і галечмиков. Потужність відкладень казанського ярусу на сході становить сотні метрів, а на заході ледь досягає перших десятків. Відкладення татарського ярусу верхній пермі розвинені тільки на північному сході й сході платформи, місцями залягають на нижележащих відкладеннях з перервою й представлені сложнопостроенной строкато-кольоровою континентальною товщею опадів, серед яких переважають по-різному пофарбовані мергелі, а також глини,. піськи, піщаники.

Всі ці відкладення накопичувалися за рахунок численних рік, які текли через всю платформу, образуя на заході товщі дельтових відкладень, у яких ще в минулому столітті на берегах Північної Двіни була виявлена багата фауна хребетних - амфібій і рептилій. Потужність відкладень татарського ярусу на сході досягає 0,6-0,7 км.

Надзвичайно більшу роль грають пермські відкладення в будові Прикаспійської западини. Починаючи від Татарського зводу Волго-Уральської антеклизи в південному напрямку потужність пермських відкладень поступово наростає. На широті Бугуруслана карбонатно-глинисті морські відкладення нижній пермі досягають приблизно 0,3- 0,5 км потужності. У прибережно-морських відкладеннях казанського ярусу з’являються лінзи кам’яних солей. У південному напрямку відкладення заміщаються піщано-глинистими континентальними фаціями. Різке збільшення потужності пермських відкладень відбувається в зоні Перикаспийських дислокації. Верхнепермськие відкладення, що заповнюють простори між численними соляними куполами, як показали результати сейсморозвідки, мають потужність не менш 4 км. Очевидно, сумарна потужність колосальної товщі пермських відкладень становить близько 8 км. Дотепер не зовсім ясно, тільки чи кунгурськая сіль присутня в цьому районі? Можливо, що тут є й більше древні соленосні товщі, зокрема верхнедевонськие, Надзвичайно потужна (до 3 км) товща пермських відкладень розвинена в західних районах Донбасу, в Артемівській і Хальмиусськой западинах, а в північно-західному напрямку, вона ськорочується в потужності до 0,3 км. У Донбасі в підставі пермських відкладень, що лежать на араукаритовой свиті верхнього карбону, розташовується товща строкатих мідистих піщаників, червонуватих загіпсованих глин і алевролітів. Вище по розрізі терригенние породи переміняються переважно вапняками й доломітами, на яких розташовується соленосна (краматорська) товща, що ськладається із що чергуються прослоев глин, мергелів, алевролітів, кам’яної солі й ангідритів. Над соленосною товщею з незгодою залягають континентальні строкато-кольорові піщано-конгломератові відкладення. Вікове розчленовування цього сложнопостроенного розрізу проводиться умовно, і відкладення вище соленосної товщі (піщано^-конгломератові) уважаються верхнепермськими, хоча, можливо, вони належать уже нижньому тріасу.

Pages: 1 2 3 4