У пізньому девоні на Кольськім півострові відбувалося впровадження кільцевих інтрузій лужних порід (Ловозерський, Хибинський і інші масиви) . Отже, протягом середнього й пізнього девону в багатьох районах платформи мав місце магматизм, продукти якого підрозділяються на типові траппи, а також щелочно-ба-зальтовие й щелочно-ультраосновние, що тяжіють до зон великих розламів. Девонський період на Східно-Європейській платформі ознаменувався істотної ‘перебудовою структурного плану, роздробленням східної її частини й закладенням ряду авлакогенов. Раннедевонськая епоха була часом майже повсюдних у живетськом столітті трансгресія досягло максимуму в раннефаменськое час, після чого відбулося ськорочення морського басейну, його обміління й створилася ськладна картина розподілу фацій з перевагою лагунових. Диференційовані тектонічні рухи супроводжувалися лужним, основним, щелочно-ультраосновним і трапновим магматизмом. На початку пізнього девону в Предуралье сформувалися вузькі (1-5 км) , але протяжні (100-200 км) грабени, що свідчать про роздроблення кори.

У кам’яновугільний період зберігся приблизно той же структурний план, що зложився до кінця девонського часу. Області максимальних прогинань перебували в межах Східно-Російської западини, тяжіючи до Уральської геосинкліналі. Відкладення карбону поширені на плиті досить широко, отсутствуя лише на Балтійськом і Українським щитах, у Прибалтиці, на Воронезькій і Білоруської антеклизах. У багатьох місцях, де ці відкладення перекриті більше молодими породами, вони розкриті шпарами. Серед найбільших негативних структур кам’яновугільного періоду можна назвати Днепровсько-Донецький прогин; на заході платформи формувалася Польсько-Литовська, а на сході - Східно-Російська западина, що на відміну від девонського часу придбала чітко виражене меридіональне орієнтування. Тиман випробовував відносне підняття. На південно-сході платформи продовжувала прогинатися Прикаспійська западина. У зв’язку з важливим практичним значенням кам’яновугільних відкладень їхня стратиграфія розроблена дуже докладно.

Найбільшим поширенням у карбоні користуються карбонатні опади, а в підпорядкованій кількості перебувають піщано^-глинисті, Розподіл фацій у кам’яновугільних відкладеннях характеризується великою ськладністю через палеогеографічну обстановку, що швидко мінялася, і примхливості обрисів берегових ліній водойм. Класичним розрізом карбону вважаються розрізи південних окраїн Моськовської синеклизи, де виділяються всі три відділи й всі яруси, крім башкирського. Карбон починається тут турнейським ярусом, що залягає місцями з незначною перервою на верхньому девоні. Нижня частина турне представлена вапняками із прослоями глин (30 м) , а верхня - глинами й піськами (10-12 м) . У результаті підняттів, що охопили платформу в ранньому візі, відкладення визейського ярусу налягають із розмивом на нижележащих товщах, причому величина цієї перерви збільшується в західному напрямку, але розмив був різний у різних місцях, досягаючи перших десятків метрів. Нижня частина й низи середньої частини визейського ярусу ськладаються переслаивающимися континентальними річковими, озерними й болотними відкладеннями: глинами, піськами, піщаниками, рідше вапняками, мергелями різко мінливої потужності, від перших десятків метрів до 0,4 км. Із цими відкладеннями зв’язані прошаруй кам’яного й бурого вугіль (потужність вугленосного обрію 5-10 м) , що утворять родовища Підмоськовного басейну (лимничеськая вугленосна формація) . У межах Волго-Уральської області з нижневизейськими піщаними товщами зв’язані родовища нафти. На півночі плити» у Тихвіна, до цих же відкладень присвячені боксити й вогнетривкі глини. Місцями зустрічаються поклади озерних залізних руд. Формування вугленосних порід відбувалося в умовах великих низинних рівнин, у дельтах повільно поточних по ній рік. Саме у визейськом столітті вперше почалося інтенсивне вуглеутворення. Широкий розвиток терригенних порід у ранневизейськое час обумовлений підняттями по північно-західній і західній периферії Російської плити.

У середньому й пізньому візі й на початку серпуховського століття величезні простори плити були зайняті мілководним морем, у якому відкладали вапняки й доломитизированние вапняки, що досягають 0,25 км потужності в східних районах. Наприкінці серпуховського століття знову відбувається підняття й відкладення башкирського ярусу в центрі й на півдні Моськовської синеклизи відсутні, але вони присутні на схід, де представлені на заході малопотужною пачкою глин, піськів і піщаників прибережно-морського й континентального походження. На схід вони заміщаються вапняками (0,25 км) . У поздне-башкирський час підняття охоплюють центральну частину плити й низи моськовського ярусу представлені малопотужними (до 70 м) піщаниками, глинами, місцями сульфатними, червоноколірними, що відклалися в лагунових, дельтових і континентальних умовах (верейський обрій) . Інша частина моськовського ярусу ськладається в низах мергелями, вапняками й доломітами із прослоями глин і піськів, а вище - чистими вапняками. Потужність середнього карбону збільшується від 0,1 км на заході до 0,4-0,5 км на сході. Верхній карбон ськладний вапняками (0,1-0,4 км) , у яких домішка терригенного матеріалу наростає до заходу.

Таким чином, кам’яновугільні відкладення центральних районів Російської плити характеризуються переважно карбонатними породами, лише в нижньому візі й у низах моськовського ярусу зустрічаються піщано-глинисті товщі, що фіксують собою розмиви. Максимальні потужності карбону досягають у Моськовської синеклизе 0,4 км, а на сході й південно-сході плити перевищують 1,5 км.

Розріз карбону на заході плити, у Львівсько-Волинськім вугленосному басейні, відрізняється від вищеописаного тем, що в нижньому візі поширені вапняки, а вугілля з’являються у верхньому візі й у башкирському ярусі середнього карбону, причому вугленосна товща досягає 0.4 км, а сумарна потужність карбону - 1 км.

Кам’яновугільні відкладення Донбасу, ськладчасте спорудження якого вдасться в тіло платформи й, по суті, не належить їй, різко відрізняються від таких же за віком відкладень, як Дніпровського прогину, так і інших районів Російської плити. Безсумнівно, що Донбас тісно пов’язаний з геосинклінальними структурами північної частини Ськіфської плити. По простяганню він переходить у Днепровсько-Донецький авлакоген, але внутріплатформною структурою не є. Для того щоб ясніше уявити собі відмінності Донбасу і його тектонічну позицію, ми розглянемо його тут, у розділі про платформу, " хоча, строго говорячи, це варто було б зробити в главі про палеозойську Ськіфську плиту.

Винятковий інтерес являють собою кам’яновугільні відкладення Донбасу, що володіють величезної (більше 20 км) потужністю й повнотою розрізу. Відкладення нижнього карбону в ськладі турнейського ярусу й нижнього візі, з різким розмивом залягають на докембрийських і девонських відкладеннях, представлені доломітами й вапняками потужністю не більше 0,5 км. Але починаючи з верхнього візі картина різко міняється й на зміну вапнякам приходить колосальна товща параличеськой вугленосної формації верхнього візі - нижньої частини верхнього карбону. Ця продуктивна товща ськладена що чергуються прослоями піщаників, алевролітів, аргиллитов, вапняків і вугіль, причому на частку вапняків доводиться не більше 1%, а на частку вугіль - 1,1-1,8%. Весь інший обсяг товщі представлений алевролітами, аргиллитами (до 85%) і в меншому ступені - піщаниками (до 45%) . Незважаючи на те що шари вапняків не перевищують 1- 3 м потужності, вони видерживаются на великій відстані і є прекрасними обріями, що маркірують. Відкладення верхнього візі й намюра досягають 3 км потужності, середнього карбону - 6 і верхнього - 3 км. Із другої половини верхнього карбону вугленосність швидко падає, з’являються красноцвети й розріз вінчається континентальними піщано-глинистими строкато-кольоровими відкладеннями верхів верхнього карбону - араукариевой свитою зі ськам’янілими стовбурами араукарій.

Pages: 1 2 3 4