Географія ісламу досить різноманітна. До складу ісламських держав входять не тільки країни близького сходу, які є його батьківщиною, але й багато країн Африки й Південно-Східної Азії. Чому іслам одержав таке широке поширення у світі, що підштовхнуло народи цих країн до прийняття ісламу? Розкривши тему цього реферату ми зможемо розібратися в цьому. Іслам давно залучає мою увагу кипучістю своєї натури, на відміну від християнства або буддизму. Ісламська дуга нестабільності лише підтверджує те, що мир ісламу неоднорідний і дуже цікавий для аналізу. Тому що в нашій країні представниками ісламу є в основному жителі Кавказу, з яким Росія довгий час воювала й воює, то ми маємо упереджене відношення до ісламської цивілізації, не згадуючи про високу культуру Арабських країн, що дала великих математиків, астрономів, географів. У той час коли освічена Римська імперія йшла зі світової арени, довівши свою нежиттєздатність, ісламський мир розвивався й не згас, а показав свою здатність розвиватися й багато країн, що з’явилися в період арабських завоювань існують і зараз. Всі ці факти підштовхують вивчити саму сутність ісламу й зрозуміти причини його широкого поширення.

II. Іслам у наші дні

Незважаючи на наявність різних напрямків, плинів і сект, іслам у цілому виявляє собою досить цільну релігійну систему. Сформована на стику древніх європейської й близькосхідної цивілізацій, що вбрав у себе елементи християнства й іудаїзму, грецький філософії й римського права, адміністративної структури древнеперсидских імперій і містико-метафізичних спекуляцій індуїзму й буддизму, ця система виявилася складним підсумком багатобічного синтезу. Основою цього синтезу були бедуїнська арабська культура, арабський етнос і його дуже слабко розвинена державність.

Як відомо, на великій території Близького Сходу араби з невеликої й не дуже развитой групи семітських племен саме в результаті исламизации й процесів, що пішли за нею, перетворилися в численну етнокультурную спільність із потужною політичною структурою й високорозвиненою цивілізацією. Швидкими темпами релігійно-культурна традиція, що складалася арабо-ісламська, підкоряла собі завойовані країни й народи, більша частина яких, включаючи й древні центри світової цивілізації, була не тільки исламизирована, але й асимільована арабами. Образно говорячи, арабо-ісламська хвиля за короткий строк захлиснула величезну кількість сусідніх з Аравією й віддалених від її країн і практично розчинила в собі багато етносЪів, що жили там, що часом мали древні власні традиції.

Ця потужна ассимиляционная хвиля породила не менш помітний відповідний вал, результатом якого було збагачення арабо-ісламської традиції за рахунок численних инокультурних впливів на неї - у Єгипті, Месопотамії, Індії, Ірані, Середній Азії, Африці, Іспанії й т.д.

Всі ці впливи додали арабо-ісламській культурі, що розвивалася швидкими темпами, досить потужні потенції для подальшого розвитку. Вони створили основу для того, щоб середньовічна арабо-мусульманська культура стала на якийсь час на чолі світової цивілізації. Цьому сприяло й ще одну немаловажну обставину. У середні століття, починаючи з VIII в., європейська культура вступила в смугу помітного занепаду, що досить різко розділив її на древню, античну, і більше пізню, ренесансну. І хоча й у цей час христианизированная європейська культура, як у католицькій Західній Європі, так і в православній Візантії продовжувала існувати й розвиватися, блискучий розквіт арабо-ісламської цивілізації затьмарював її.

Успіхи й досягнення арабської культури впливали на багато країн, у числі яких минулого й культурні центри середньовічної Європи. Це виявилося, зокрема, у математику (арабськими називаються запозичені арабами з Індії цифри, якими ми нині користуємося) , у хімії, у філософії. Через мусульманську Іспанію (Кордовскйй халіфат) , що був в VIII-XII вв. видним центром розвитку арабо-ісламської культури, європейські університети знайомилися з роботами таких найбільших мислителів, як Авиценна, Аверроес, аль-газали. Наприклад, коментарі Аверроеса у зв’язку із проблемою тлумачення спадщини Аристотеля (Стагирита) викликали живейшие суперечки серед видних філософів і богословів Європи - таких, як Альберт Великий, Сигерт Брабантский, Фома Аквінський.

Пізніше, у зв’язку з розпадом Кордовского халіфату в Іспанії й загальному занепаді арабської державності й цивілізації, рівень розвитку арабської культури, її вплив на інші народи стали падати. Однак те, що ввійшло в іслам, перетворилося згодом у фактично невід’ємний його елемент, ставши обов’язковим релігійно-культурним компонентом у всіх, навіть самих віддалених районах, куди проникав іслам, де читали й вивчали написаний арабською мовою Коран, де мали ходіння хадиси Сунни. І саме в цьому змісті варто говорити про величезний вплив арабо-ісламської культури (богослов’я, фикх, етика, звичаї, норми сімейного життя й т.п.) на всі ті країни й народи, де розповсюджений іслам.

1 МИР ІСЛАМУ

Іслам настільки трансформував соціально-культурну структуру цих країн, що при всій їхній віддаленості від арабів і специфічності їхньої традиційної культури вони сприйняли величезну кількість елементів арабської культури. Більше того, навіть свою специфічну форму ісламу деякі з них, як шиитский Іран, знов-таки сприйняли в арабів. До цього необхідно додати, що Коран довгі століття існував тільки на арабському -переклад його на інші мови заборонявся. Тому арабська мова, як латинь у католицькій Європі, був широко розповсюджений в усьому ісламському світі. На цій мові зверталися до Аллаха, на ньому читалися проповіді в мечетях, йому вчили учнів у медресе. Будь-яка грамотна й освічена людина в державах ісламу обов’язково знала арабський, говорив і писав по-арабски.

Таким чином, арабська мова, арабська культура й державність зіграли істотну роль у формуванні того загального, що зв’язувало між собою всі країни ісламу. Іншими словами, арабо-ісламські традиції цементували ту спільність, що нерідко характеризується як мир ісламу. Термін цей, у принципі цілком правочинний, адекватно відбиває реальну обстановку. Ніяк, але ж саме іслам з усією його культурною традицією протягом багатьох століть був фактичним рубежем, що розділяв Європу й Азію, Європу й Африку не тільки територіально географічно, але також і в релігійно-культурному плані.

Специфікою ісламу було злиття духовн і світського почав, політичній адміністрації й релігійній владі. Ні в Халіфаті, ні в якій-небудь іншій ісламській державі не існувало організованої церкви, що до того ж протистояла б державі. Це не виходить, що інтереси клерикального мусульманського духівництва, особливо найбільш реакційних з муллів або шейхів, ніколи не входили в суперечність із політикою адміністративного керівництва країни - таке траплялося й нерідко трапляється й у наші дні. Але церкви, подібної католицької або православної, згуртованої й організованої, що відстоює релігійно-церковні інтереси й інтереси обслуговуючого її стану, різко відділеного від інших, у мусульманському світі не існувало. На відміну від християнства, іслам формувався в умовах релігійно-політичної злитості, а проводирями його були самі політичні й одночасно релігійні вожді - пророк, халіфи, еміри і їхні помічники на місцях.

Це злиття світськ і духовного почав у єдине ціле сприяло абсолютизації релігійного авторитету, з одного боку, і зниженню значення адміністративно-бюрократичної ієрархії - з іншої. Будь-який чиновник завжди й у всім повинен був узгоджувати свої дії з нормами Корана й шаріату, консультуватися з муджтахидами й мутакаллимами, ураховувати думки муллів, кади й інших духовних авторитетів, включаючи навіть шейхів суфіїв, проводирів сект і орденів. Все це сильно сковувало адміністративно-виконавчу владу, обмежувало її можливості й тим самим ставило в певні рамки її сваволя. На різних рівнях ці обмеження проявлялися по-різному. Ніхто й ніколи не міг перешкодити розгніваному турецькому султанові або іранському шахові стратити неугодний підданого без усяких причин і пояснень. Однак сатрапи на місцях (еміри, хакими) мали трохи меншу владу, а чиновникам місцевого масштабу доводилося найбільшою мірою зважати на роль духівництва, із силою релігії й звичаєвого права, хоча автоматично все це аж ніяк не гарантувало від зловживань, що часом вопиют, і від невиправданої жорстокості стосовно простого народу.

Pages: 1 2