Проспер Мериме, ніколи не мав такої слави й авторитету, як Стендаль або Бальзак. Але це не послабляє значення його творчості. Художній розвиток Мериме виявилося найтіснішим образом пов’язаним з ходом громадського життя його країни, хоча сам письменник не намагався цей зв’язок привселюдно обґрунтувати або публіцистично задекларувати. Важливу роль у творчому становленні Мериме зіграло його знайомство зі Стендалєм в 1822 р. Стендаль затяг Мериме в ряди республіканців, заволік своїм бойовим духом, непримиренним відношенням до режиму Реставрації

В 1827 р. Мериме видав збірник «Гузла, або Збірник Иллирийских пісень, записаних у Далмації, Боснії, Хорватії й Герцеговині», що нібито носила яскраво виражений романтичний характер. Насправді збірник являв собою знущання над романтичними цінностями: тільки одна сербська пісня була насправді фольклорної, інші 28 були створені самими Мериме й видані як фольклорні. Дивує те, що А. С. Пушкін, А. Міцкевич і цілий ряд учених німців сприйняли збірник серйозно: у Німеччині були захищені дисертації, Пушкін і Міцкевич перевели ряд пісень як фольклорні

В 1835 р. Пушкін звернувся до професора Соболевському, що особисто знав Мериме, із проханням з’ясувати ситуацію. Мериме надіслав у Росію листа з вибаченнями й пояснив: « «Гузлу» я написав по двох причинах, - по-перше, я хотів посміятися над «місцевим колоритом», у який ми сліпо вдарилися». Інший мотив виявився зовсім тривіальним: недолік грошей. Мериме вибачився й здивувався тим, що Пушкін попався. Так звані фольклорні балади несуть у собі іронічний підтекст, що важко не побачити

В 1825 р. Мериме видав збірник «Театр Клари Гасуль», що являв собою нову містифікацію. Тепер Мериме ховався за ім’ям вигаданої іспанської письменниці й театральної діячки. Нібито іспанські п’єси дивують умінням Мериме проникати в душу іншого народу. Іспанія стала для Мериме одним з естетичних орієнтирів ще з 1820 років хи придбала особливе значення для його творчості. Французькому класицизму, що ще панував у ті часи на паризькій сцені, вироджуючись і навіваючи нудоту, Мериме протиставив живий, несучий сильний заряд ренесансної естетики, іспанський театр. Мериме, взагалі, протиставив раціональну й цинічну Францію стихійної й «підсвідомої» Іспанії

В 1825 р., у трактаті «Расин і Шекспір» Стендаль висунув перед французькою літературою завдання створення національних історичних жанрів, які, завдяки Шекспірові й Скоттові були вже давно розроблені в Британії, але, через поза історичністю й космополітизмом класицизму були практично відсутніми у Франції. На заклик Стендаля відгукнулися Гюго («Собор Паризької Богоматері»), де Віньї, і др.

Мериме в 20-х - 30-х рр. створює історичну драму «Жакерия», дія якої проходить на тлі селянського повстання ХIV ст., і історичний роман «Хроніка часів Карла IХ» (релігійні громадянські війни ХVI ст.). Революційні погляди письменника проступають особливо сильно в другому добутку. Мериме показує, як церква перетворила нації в банду вбивць, адже не особисто Карл IХ, Катерина Медичи й герцог де Гіз вирізали нещасних гугенотів під час Варфоломеевской ночі. Це робили звичайні французи під впливом церкви, що перетворила Бернара де Мержи (головний герой роману) вбратоубийцу-каина.

Після революції 1830 р. велика кількість республіканців одержало державні посади. Стендаль почав служити консулом в Італії, Мериме обійняв посаду головного інспектора історичних пам’яток Франції. Він виконував цю місію протягом більш, ніж 20-ти років і зробив чимало корисного. Йому вдалося врятувати від руйнування багато архітектурних пам’яток, церков, скульптур, фресок. Він багато зробив для поширення інтересу до мистецтва середньовічної Франції, видав цілий ряд археологічних, історичних і мистецтвознавчих робіт. Служба вимагала стільки часу, що письменник практично не мав можливості займатися художньою літературою. Тому після 1830 р. з його творчості зникає велика літературна форма. Він звертається до жанру новели. Кожний такий твір Мериме довго обмірковує, і тільки потім переносить на папір. Новелістика Мериме зберігає тісний зв’язок з романтичною традицією. Це проявляється на рівні екзотики («Таманго»), зображенні звичаїв людей, з віддалених від цивілізації країн («Матео Фальконе», «Коломба», «Кармен», «Одержання редуту»), інтерес до проявів ірраціонального, містичного початку в дійсності ( «Бачення Карла IХ», «Венера Ильская», «Локис» ), аналіз непояснених щиросердечних спонукань («Партія в триктрак»), відбиття колориту і духу напружених історичних епох («Федериго», «Душі чистилища»), показ спустошеності духовного життя своїх сучасників («етрусская ваза», «Подвійна помилка»), увага до доль людей «дна» («Арсенія Гийо»).

Однак, романтична тематика у творах Мериме, як правило, вирішується в реалістичному ключі. Наприклад, у новелі «Таманго» ( 1829 ) представлена реалістична картина работоргівлі, проти якої виступали демократично настроєні люди на початку ХIХ ст. Про те, що Мериме представляє саме реалістичну картину, свідчить порівняння його новели з романами романтиків Бичер-Стоу («Хатина дядька Тома»), Гюго (« Бюг-Жаргаль»), які присвячені такій же проблемі. У добутках романтиків чорношкірі втілюють суб’єктивні авторські подання, старання довести - раби-негри є такими ж дітьми Божими, як і білі. Тому чорношкірі протагоністи в добутках романтиків подаються в гранично ідеалізованому виді. Мериме, як всі реалісти говорить «гірку правду». Він показує, як торговець рабами капітан Леду вимінює людей на пляшки й намисто. Чорношкірі вожді торгують власними підлеглими, тому що дрібнички, які їм пропонує Леду, для них набагато цінніше, ніж люди

Втім картина сліпого й одночасно величного пориву невільників до волі, безумовно є сповненої романтики