Принципи пролетарської літератури Горьким спеціально не обґрунтовувалися. Його жагуча полеміка з декадентами лежить у тій же площині, що й висловлення інших письменників-реалістів - Л.Товстого, И.Буніна - і підкріплювалося апеляцією до традицій літератури Х1Х у. Статтю В.И.Леніна “Партійна організація й партійна література” (1905) також не можна розглядати як літературний маніфест. Хоча в ній і були сформульовані певні принципи “партійної літератури” (визвавший гнівну одповідь Брюсова), але в цілому вона була присвячена не проблемам розвитку художньої літератури, а партійної печатки. Канонізація її положень відбулася не в розглянутий період, а набагато пізніше.

Отже, на початку століття соціалістичний реалізм існувала як художня тенденція ніяк не називана, а часом і не усвідомлювана. Вона визрівала в романтико-реалістичному художньому світі раннього Горького. У порівнянні з Гаршиним, Короленко, що також тяжіють до неоромантизму, легенди й алегорії Горького відрізнялися більше звучною мажорною нотою, більш безпосередньо вираженою надією на майбутнє, більше зрозумілим і доступної широким масам художньою формою. У творчості Горького, що вступило в літературу одночасно з наростанням робочого руху, були багаторазово посилені ідеологічні й естетические пошуки, характерні для його старших сучасників. Подальше художнє втілення пролетарських настроїв в образах героїв, за яких, по вираженню Б.Бялика, стояло своє нове середовище, було, безумовно, новаторством Горького. Але не варто занадто різко протиставляти його в цьому плані реалізму ХХ в., тому що загальновідомі факти дружньої й творчої близькості Горького до прозаїків реалістам, їхньої участі в горьковском видавництві “Знання”. Такий альянс можна пояснити висновком В.Келдиша про відновлення художньої системи реалізму на початку століття. Одним з найважливіших аргументів дослідника з’явилося те, що в зазначений період міняється характер взаємин між особистістю й середовищем; всупереч позитивістським концепціям затверджується відносна незалежність особистості від соціального середовища, її активизм. Останній нерідко й не без підстав проглядається крізь призму впливу на російську літературу філософії Ницше.

Нам уже доводилося говорити про те, що теорія соцреализма представляється нам синтезом трьох почав: ніцшеанства, марксизму й богобудівництва (22). Підтвердження нашої точки зору ми пізніше знайшли у В.Жнив, що до “трьох джерел соціалістичного реалізму” відносять: 1) богобудівництво, пов’язане з ніцшеанством і марксизмом; 2) марксистський напрямок гегельянської користі, очолюване в 30-е г.г.Г.Лукачем і М.Лифшицем у журналі “Літературний критик”; 3) теорію партійності літератури й ширше - взагалі теорія “пролетарської” і “соціалістичної” революції, а також практика тотального керівництва побудовою комунізму. (51; 97). Оскільки відзначені В.Жнивами друге й третє джерела ставляться до 30-м г.г., тобто до нового етапу розвитку явища, ми в питанні про генезис соцреализма обмежимося розглядом ницшеанских, марксистських, богостроительских його корінь

Відношення “основоположника соцреализма” Горького до надлюдини Ницше й до героїв народництва було досить суперечливим: від “Ницше… подобається мені” до “Я був людиною “юрби”, і “герої” Лаврова-Михайлівського… не захоплювали мене, також не захоплювала й “мораль панів”, що досить красиво проповідував Ницше”. Очевидно, ця суперечливість пояснюється маргінальними особливостями особистості письменника, проте ницшеанские мотиви у творчості раннього Горького самоочевидні

Захоплюва_ марксистськими ідеями про авангардну роль робітничого класу, Горький, здавалося б, перемінив ницшеанскую ідею індивідуалізму на переконання колективіста. Піднесений бойовий настрій пролетаріату, що усвідомив нібито призначену йому роль хазяїна миру й визволителя людства, він називав “героїчним романтизмом колективізму”. Відмінні риси соціалістичного реалізму проявлялися в трактуванні й художнім перетворенні матеріалу, обретшем соціально-конкретні форми. В “Ворогах” і, особливо, в “Матері” явно інше співвідношення між ідеальним і реальним, чим у творчості його попередників,тому що, як говорив Луначарский, Горький - дитя часу, коли рисами світогляду стали жагучі пориви до перетворення ідеалу в дійсність, коли ідеал розумівся як частина реальності й навіть як її внутрішня сутність (”Максим Горький”). Для цього щедро використовувалися фарби романтичного стилю, у тому числі й в оповіданнях А.Серафімовича, присвячених першій росіянці революції

Зміна орієнтації позначилася на характері героя. Павло Власов, хоча й може бути поставлений у ряд з Данко, увлекшим за собою людей, все-таки не схожий на справді ницшеанских героїв раннього Горького, що не утруждали себе питанням “Що я зроблю для людей?”. Властиво у відмові від них, від їхнього індивідуалізму критик початку століття Д.Філософів побачив кінець Горького як художника, але суть еволюції полягала в зміні художньої концепції героя. До героя соціалістичного реалізму - колективістові, виразникові інтересу свого класу (а Ницше класовий підхід заперечував) уже не прикладемо ницшеанский “надлюдина”, що спілкується з людьми, “сіріючи від відрази” і “позбувається (курсив Ницше) від юрби” (”По ту сторону добра й зла”). Для Горького не прийнятно й характерне для Ницше елітарне розуміння культури, презирство до “загальноприйнятих книг”, яким пристає “захід маленьких людей”. Не витримує критики теза Б.Парамонова про те, що Горький засвоїв з Ницше тільки одну формулу: падаючого штовхни (39).

На ділі Горький протиставив їй іншу: що повстає підтримай. Однак, рухаючись у новому напрямку, Горький зберіг ідею волюнтаристичного перетворення, що співвідноситься з ніцшеанством, миру, наслідку якого жахнули в 1917-1918г.г. його самого. Активизм Горького, знаходячи вкрай революційні форми в дусі марксова “Філософи минулого тільки пояснювали мир, а завдання полягає в тім, щоб змінити його”, зближався з активизмом Ницше. (Цікаво, що визначення філософського кредо Ницше в одному з російських перекладів - в 1909р. звучав як парафраз зазначеної тези Маркса: “Ницше прагнув більше до того, щоб перетворити мир, чим зрозуміти його певним чином”). У листі И.Микколе від 28 липня 1921р. Горький писав: “Я вірю в енергію особистості більш твердо, ніж в енергію мас”, і ця віра сполучалася з певною недовірою кдемократизации.

Відома його фраза: “…Перемога демократизму буде не перемогою Христа, як думають інші, а - черева”.

Не посилаючись ні на Маркса, ні на Ницше, а, може й не почуваючи своєї причетності до їхніх ідей (вони, як говориться, носилися в повітрі), Гіркий-Художник затверджував своє активне відношення до миру, випробовував бажання його кардинально переробити. У порівнянні з літературою Х1Х у., можна говорити про якісно новий характер соціальної активності горьковского позитивного героя. Слова Горького “Тільки люди безжалісно-прямі й тверді, як мечі, - тільки вони проб’ють” можна поставити епіграфом до галереї позитивних героїв соцреализма. Ницше, що вважав усяку мораль свого роду тиранією стосовно природи, що говорив про моральне лицемірство що велять, харчував ілюзії більшовизму про викорінювання старої моралі на благо суспільства. До речі, це стало реальною підставою для досить частого ототожнення радянського мистецтва з мистецтвом Третього Рейха (А.Гангус назвав соцреализм “фашизмом у культурі”).

У мистецтві радянськ і фашистському бачать загальні, висхідні до Ницше традиції, але ні радянська література в цілому, ні публіцистика не скотилися до пропаганди насильства й людиноненависництва

Ницшеанский надлюдина обернулася героєм нового типу - суперменом революції “з очами сталевоїої синявого”, що громили вдома передмість із бронепоездних батарей, не здатним до жалю: “Ми розучилися жебраком подавати…”, - як писав Н.Тихонов

Pages: 1 2