Звичайно найбільше гостро тема Батьківщини встає в літературі в періоди війн, революцій і т.п., тобто тоді, коли людині необхідно зробити свій моральний вибір. У російській літературі ця проблема стала найбільш актуальної на качану XX століття, чому сприяли кілька революцій, Цивільної й Першої світової війни.

Нова ідеологія, що принесла із собою революція, була неприйнятна для багатьох людей як старого, так і нового поколінь російської інтелігенції.

Ахматова йз самого качану не прийняла революцію й ніколи не міняла свого відношення до неї.

Цілком закономірно, що при таких політичних подіях виникає проблема еміграції, що дійсно сильно торкнулася Росії в першій половині XX століття. Багато поетів, письменники, художники й музиканти, близькі Ахматовій, виїхали за кордон, назавжди покинувши Батьківщину.

Не з тими я, хто кинувши землю на розтерзання ворогам. Їх помсти я не зачую, їм пісень я своїх не дам. Алі вічно жалюгідний мені вигнанець, як ув’язнений, як хворий. Темна твоя дорога, мандрівник, пахне хліб чужої…

1922 р.

Ахматова не засуджує тихнув, хто виїхав, алі й чітко визначає свій вибір, тому що для неї еміграція неможлива:

Мені голос був. Він кликав утішно, він говорив: «Іди сюди, Залиш свій край глухої й грішний, Залиш Росію назавжди…

…Алі байдуже й спокійно руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої не опоганився скорботний дух.

1917 р.

Алі батьківщиною у віршах Ахматової є не тільки Росія, алі й Царське Сіло, Петербург, Слепнево. Вона описує місця, дорогі насамперед їй самій, свою батьківщину; алі проте ці автобіографічні риси не вириваються йз загального контексту проблем, що зачіпають поетесою. Вона розглядає свої особисті враження й переживання, зіставляючи їх із загальнолюдськими.

В Ахматової багато віршів, присвячених Петербургу - Петрограду - Ленінграду, місту, з яким так тісно була зв’язана її частка.

І мі забули назавжди, укладені в столиці дику, озера, степу, міста й зорі батьківщини великої. У колі кривавому день і ніч мліє жорстока знемога… Ніхто нам не хотів допомогти за ті, що мі залишилися в будинку, за ті, що, місто свій люблячи, а не крилату волю, мі зберегли для собі його палаци, вогонь і воду…

У віршах Ахматової Петербург - це не символ чогось, це саме місто: «…Мі зберегли для собі його палаци, вогонь і воду…». Хоча в деяких віршах він може бути й символом Росії в конкретний момент години, коли на прикладі один міста показується частка цілої країни або епохи. Рядка з того ж вірша «Петроград, 1919»:

Інша наближається пора, вітер смерті серце студити, алі наш священний град Петра мимовільним пам’ятником буде.

1920 р.

Ахматова розглядає події в Росії не тільки як політичні, алі й надає їм всесвітнє значення. І якщо в О. Блоку в поемі «Дванадцять» революція - це розгул стихій, всесвітніх сил, то в Ахматової це - кара Божа. Поетеса звертається до біблійних джерел. Наприклад, вірш «Лотова дружина» (1922-1924 р.):

• І праведник ішов за посланником Бога,
• Величезний і світлий, по чорній горі.
• Алі голосно дружині говорила тривога:
• Не пізно, ти можеш ще подивитися
• На червоні вежі рідного Содому,
• На площу, де співала, на двір, де пряла,
• На вікна порожні високого будинку,
• Де милому чоловікові дітей народила…
• Ахматова виправдує її вчинок:

Лише серце моє ніколи не забуде життя, що віддало, за єдиний погляд.

Це не просто біблійна притча, перекладена на вірші, Ахматова порівнює частку своєї Батьківщини із Содомом, як пізніше з Парижем у вірші «У сороковому році»: «Коли ховають епоху…» Це не смерть Петербурга або Росії, це смерть епохи; і Росія не єдина держава, що осягла ця частка. Всі закономірно: у всього є свій кінець і свій качан. Адже бу-яка нова епоха починається обов’язково з катастрофи старої. Можливо, тому у віршах Ахматової є й світлі ноти, що передвіщають народження нової години.

1929 р.

У поемі «Реквієм» Ахматова продовжує свій поетичний прийом, вбудовуючи свої автобіографічні переживання в контекст цілої сучасної епохи. Поема так і починається:

Ні, і не під далеким небозводом, і не під захистом далеких кривий, - Я була тоді з моїм народом, там, де мій народ, до нещастя, був.

1961 р.

Знову ж вона вертається до проблеми еміграції й указує на ті, що для неї немає й не було іншого виходу, як тільки залишитися на Батьківщині разом з усім народом.

Поема присвячена трагедії матері, що втратила сина, і знову Ахматова вирішує її характерними для собі художніми засобами. Вона описує собі й свою трагедію, алі зіставляючи її йз трагедією всіх матерів, що стояти йз нею зараз у цій черзі, як матері всіх часів. Ахматова приводити кілька історичних картин, створюючи тім самим збірний образ:

Смертний піт на чолі… Не забути! Буду я, як стрілецькі, під кремлівськими вежами віті.

Ахматова порівнює також собі й всіх жінок з Богоматір’ю, що втратила сина:

Магдалина билася й ридала, учень улюблений кам’янів, а туди, де мовчачи мати стояла, так ніхто глянути й не посмів.

Сама композиція поеми говорити про євангельський підтекст: Присвята, Вступ, Вирок, До смерті, Розп’яття, Епілог.

І знову, уже в шістдесяті роки, Ахматова вертається до тими Батьківщини. Знову з’являються вірші про дорогі й пам’ятні місця, що звучати як ностальгія по збіглій епосі.

У вірші «Рідна земля», що починається рядками з вірша 1922 долі:

І у світі немає людей без сльозних, пихатих й простіше нас…

Ахматова продовжує тему Батьківщини. Це не Петербург 1913 долі або вже Ленінград; це не революційна Росія; це Росія взагалі, така, яка вона є сама по собі і яка вона для шкірного, народженого в ній:

Алі лягаємо з неї й стаємо нею, того й кличемо так вільно - своєю.

Збережи - » Г. А. Ахматова . З'явився готовий твір.