Є дуже гарненька байка Ириарта, озаглавлена Кінь і Білка. У цьому граціозному апологу маленька тварина, що рухається-вічний^-рухається, похваляється перед конем своєю невгамовною діяльністю й хоче поставити себе поряд зі шляхетним пособником людини. Я безупинно рухаюся, говорить білка, прагну те туди, те сюди, те піднімаюся нагору, те стрибаю вниз, і не знаю ні утоми, ні відпочинку. A кому ж і на що це потрібно? заперечує їй кінь, чи приносиш ти користь, і є чи y тебе розумна мета?

Із цієї байки Ириарт виводить таку мораль: чи не схожі на білку й деяких письменників, що розтрачують свої природні сили на порожню, марну творчість?

Ми не хотіли б образити таким порівнянням целую групу іспанських літераторів, що користуються до того ж у цей час особливим благоволінням публіки Пиренейскаго півострова, але що ж робити, якщо добутку цих панів самі собою нагадали нам байку Ириарта?

Ця не пристрасть: ми завжди готові перші віддати справедливості й жвавості викладу, і блискучій дотепності, як виявило, напр. більшість співробітників збірника, виданого під заголовком Іспанки, змальовані Іспанцями, але разом з тим не можна не помітити, що вони сильно зловжили тут легкістю й так званим натуралізмом. Писати не перебираючи на яку б те не було тему, у якому б те не було тоні, якої б те не було стилем, аби тільки тільки розширити коло своїх читачів, це, на нашу думку, значить не мати достатньої поваги до літератури. A тим часом, у названому збірнику зустрічається не мало відомих імен, що становлять гордість сучасної Іспанії. У цих корифеїв є й спостережливість, і життєвість у зображеннях, і та високо ценимая сіль, що служить приправою для іспанського гумору, але й тільки. Головний недолік їх полягає в тім, що вони, маючи перед собою морально вбоге суспільство, задовольняються одним фотографічним знімком з його й думають, що в цьому все завдання літератури

Ні, вона незрівнянно ширше: і ідеал письменника не в одному вмінні вірно зображувати те, що випадково залучає його увагу, і далеко ще недостатньо йому мистецтва фотографа або портретиста; він повинен бути ініціатором своєї справи, умет поєднувати явища, витягати з них загальні висновки, одними ж фотографічними знімками з того або іншого середовища, що не мають ніякого загальнолюдського змісту, можна не тільки стомити читачів, але навіть, зрештою, привести їх у розпач, тому що все це давнім давно намозолило їм ока в повсякденному житті. Якщо, може бути, ще не ясно й не всіма зізнається, то все-таки існує потреба в добутках іншого роду, у таких, де було б чому навчитися, які піднімали б морально, удосконалювали. Присвячує ж своя творчість на забаву публіці, на порожнє перепровадження часу, не гідно ні літератора, ні літератури

Згаданий нами збірник Іспанки змальовані Іспанцями, був складений за редакцією: письменника з демократичної партії Роаберто Робера, відомого більше в мадридській журналістиці, чим в області роману. Це людина стійкий у своїх переконаннях, він довго брав участь у журналі la Discusion, де з’явилася ціла серія його сміливих статей до, між іншим, дуже цікава повість Останній закоханий, написана під покрівлею в’язниці. Згодом, бажаючи дати публіці, сукупний добуток національних літературних сил, він звернувся до сприяння всіх більш-менш відомих сучасних письменників, без розходження партій і переконань. Тому ми бачимо тут поруч дона Карлоса Фронтору, видавця журналу el Cascabel (Дзвінок), і дона Эзебио Бласко, головного співробітника й редактор Жиль-Бласа, тобто людей, що коштують на двох протилежних полюсах. Там же групуються романіст Эскрич, карлист Номбела, поет Паласиос, журналісти Вентура Рюис Агвилера, Флоренсио Морено-Годино, Люис Ривера, Хименес Крос, словом всі літературні сили сучасного Мадрида зіставлені в цьому Збірнику

Критиці ніколи не представлялося великої зручності для порівняльної загальної оцінки й окремих суджень. Тут, на цієї, так сказати, літературній виставці, кожний письменник міг показати себе особою, користуючись повною волею у виборі сюжетів і повним простором для розвитку всіх своїх засобів. Щира оригінальність таланта сама собою повинна була виявитися при розмаїтості самих характерів, що підлягали окресленню. І що ж? Ми бачимо якусь суцільну однобарвність і в думках, і в тоні, і в прийомах, начебто всі ці автори писали по тому самому зразку, обравши собі загальну середню крапку між бруднуватою пікантністю Рамона де-ля Крус і тонким, витонченим гумором Месонеро-Романоса.

Тут багато природності, багато жвавості й дотепності, склад ясний і простий, але ніде не зустрінеш, ні думки серйозної, ні піднесеного почуття, все це заміняється якоюсь розгнузданою вільністю в зображеннях. Немає ні того шанобливого відношення до друкованого слова, яке зауважувалося в літераторах колишніх часів, ні свідомості власного достоїнства, що завжди становило головну велич іспанських націй. Правда, сама ідея праці користується тут трохи більшою повагою, але в загальному симпатія до забезпеченого привілейованого ледарства все-таки бере значну перевагу; a треба всім переважає постійне старання побавити читача й допомогти йому вбити свій час. Видно, що ці автори й самі знають мало, і звертаються до суспільства теж ніколи не проявляючи особливого тяжіння до серйозного мислення

Такі їхні видатні достоїнства й недоліки, і вони так рівномірно розподілені, що весь цей збірник, складений тридцятьма п’ятьма авторами, можна легко віднести до одного пера. Давно звикли думати, що дух пікантної дотепності й непристойної грайливості, що проявляється в наших водевільних театрах і особливо в нашої карикатурно сатиричній журналістиці, де гостре слівце заміняє й розум, і совість, і патріотичне почуття, що цей дух, що роняє Францію в очах іншої Європи, становить нібито виняткову приналежність парижан і не зустрічається ніде в інші країнах

Сміємо запевнити, що стосовно Іспанії й особливо до Мадрида, це зовсім не вірно. Там фривольна література одержала такий широкий розвиток, що готово заполонити всі арени діяльності людського розуму

Одне просте перерахування типів, виведених на сцену в згаданому збірнику, досить може усвідомити, наскільки крейди й поверхнева було загальне завдання його авторів: бажаючи обрисувати різні характери, вони представляють нам ревнивицю, плетуху, повію, лицемірку, ханжу, як ходячі уособлення цих якостей, і тільки. У вигляді зразків із всіх класів суспільства, зображуються: дружина офіцера, литераторша, перукарка, комічна акторка на сцені, акторка по натурі, ворожка, натурниця, танцівниця, фігурантка, мати акторки на головних молодих ролях, дівчина наречена, дівчина - підліток, стара діва, удова, світська левиця, дама зі зв’язками, господарка - скнара, що намагається прибудувати своїх дочок, вестовщица, нестерпна балакуха, дама напівсвітла, дама, що проводить вечора в кав’ярнях, принижена жебрачка, занепале створення, власниця квартир, стара Венера, Сандрильона, вискочка й проч. і проч. A тому що в Іспанії немає такий: книги де б хоч небагато не домішувалися політики, то ми знаходимо тут: кумоньку политиканшу, патріотку, герцогиню, складову змови, і жінок всіх чотирьох іспанських політичних партій, тобто помірну, абсолютистові, прогресистку й демократку

З наведеного переліку видно, що мадридське суспільство представляє богатий і різноманітний матеріал для вивчення, a тим часом в окресленні його різними авторами відчувається немов той самий олівець і цю загальну одноманітність відрізняється більшість книг, що належать до типу літератури, що розбирає нами; вони здаються написаними однією людиною й зовсім у тім же дусі, як Las Espanolas риntadas par los Espanoles.

Спочатку такі добутки містяться в який не будь газеті, у вигляді окремих нарисів, завжди дуже коротких, начебто призначених для читання між двома заняттями, або в кареті, при переїзді з однієї вулиці в іншу. Саме собою зрозуміло, що, написані порізно, під враженням хвилини, ці нариси, не маючи ніякої первісному зв’язку й послідовності, не мають їх і потім, коли з’єднаються в одну книгу

Pages: 1 2