Образ сільського цвинтаря, уперше в російської поезії відчутий у перекладах В. А. Жуковського, знаходить таке ж елегійне втілення й у Рубцова. У вірші “Над вічним спокоєм” (1966) “святість колишнього років”, про яку нагадало героєві “цвинтар глухе”, умиротворяє його серце, наповнюючи природним, дуже “природним” бажанням:

Коли ж зачую близькість похорону,
Прийду сюди, де білі ромашки,
Де кожний смертний свято похований
У такій же білій сумній сорочці.

Смерть як прилучення до “святості колишнього років” - чи дозволяє поет знайденим образом саму проблему? Звичайно, немає! До кінця примиритися з неминучістю відходу людини в небуття він не може. Але виражає це зовсім не так, як, скажемо, зробив у ті ж роки інший чудовий поет - Е. Евтушенко. Відомий вірш останнього “Людей нецікавих у світі немає…” закінчується сумним вигуком: “И щораз мені хочеться знову | Від цієї безповоротності кричати!”

Саме так лементу розпачу й не зустріти в рубцовских віршах про смерті. Таке, наприклад, короткий вірш пізнього періоду:

Сіло коштує
На правом бережу,
А цвинтар -
На левом бережу.
І самий смутний все-таки
І безглуздий
От цей шлях,
Венчающий боротьбу
І геть усе, -
Із правого
На лівий,
Серед квітів
У повсякденній труні…

У Рубцова зовсім немає бажання вразити новою думкою або унікальною метафорою. Як все це пізнавано: з берега життя - через ріку - на берег смерті! Автор, не претендуючи на те, щоб бути оригінальним, домагається набагато більшого: у неголосних і тонких епітетах (”безглуздий”, “повсякденний”), у вивіреній інтонації - дбайливої й одночасно стримано-іронічної - чується голос сповна вкусили втрат і помудревшего людини

Не коштує, однак, думати, що Фляків не був здатний писати інакше. Той же цвинтар могло стати під його пером зовсім не утишающим і що утішає, а жахає, паралізуючим душу, як, наприклад, у вірші “Сьома доба дощ не вмовкає…” (1966). Картина весняного повіддя тут гиперболизируется, чи розростаючись не до масштабів потопу (”И ріками стають дороги, | Озера перетворюються в моря…”) і здобуваючи воістину апокалиптический характер:

На цвинтар затоплені могили,
Видні ще оградние стовпи,
Ворочаються, немов крокодили,
Меж заростей затоплені труни,
Ламаються, спливаючи, і в потемки
Під різким дощем, що не слабшає
Несуться жахливі уламки
І довго пригадуються потім…

Таке порушення гармонії, загибель “святості колишнього років” під напором сліпої стихії особливо страшні для Рубцова: “И довго пригадуються потім…” через чотири роки після створення цього вірша, написавши свій знаменитий пророчий рядок “Я вмру у водохресні морози”, поет не має сил був звільнитися від картини, що вразила його колись, і, немов випробовуючи душу й волю, приміряв побачене на себе:

З моєї затопленої могили
Труна спливе, забутий і сумовитий,
Розіб’ється із тріском,
і в потемки
Спливуть жахливі уламки.

И все-таки це - виключення. Вони тому й виділяються так різко, що оточують їх зовсім інші вірші

Улюблена стихія Рубцова - вітер. І навіть якщо він приносить грозу, що сприймається як “лиховісне свято буття” (”Під час грози”), те лише потім, “щоб дивно | Світлий ранок | Зустріти, як світлу звістку!” (”Після грози”).

Найчастіше вітер будить сплячу в природі пам’ять історії, і природа починає говорити, волаючи до тих, хто вміє слухати (”Про що шумлять…”, “Сосен шум”, “У старому парку” і інші вірші). Ліричний герой Рубцова саме й має такий особливий дарунок і прямо заявляє про це: “Я чую сумні звуки, | Яких не чує ніхто”. Найчастіше голос історії, що будить вітром, чутний у тиші ночі, і герой, що чекає його, зізнається: “Я так часом не спати люблю!”

Так як же спати, коли з мороку
Мені начебто чутний глас століть…

Цитируемие рядка - з вірша “Сосен шум” (1967). Закінчується воно строфою, що при уважному читанні допомагає зрозуміти, чому тридцять п’ять рубцовских років здаються, що вмістили в себе набагато більше й чому він був часом так складний в “денному”, побутовому спілкуванні:

Нехай завтра буде шлях морозний,
Нехай буду, може бути, похмурий,
Я не просплю сказанье сосен,
Стародавніх сосен довгий шум…

Цілісний художній мир Рубцова волає й до цілісного, органічного його розгляду, аналізу. Спробуємо саме в такий спосіб прочитати один із кращих віршів поета - “По мокрих скверах проходить осінь…” (1964):

По мокрих скверах
проходить осінь,
Особа нахмуря!
На голосних скрипках
дрімучих сосен
Грає бура!
В обнимку з вітром
іду по сквері
У сутінках ночі.
Шукаю під дахом
свою печеру -
У ній тихо дуже.
Горить пустельний
электропламень,
На колишнім місці,
Як дорогоцінний якийсь камінь,
Блискає перстень,
- І думка, літаючи,
когось шукає
По белу світла…
Хто там стукається
у моє житло?
Спокою немає!
Ах, це зла баба осінь,
Особа нахмуря,
До мене стукається,
і у хвої сосен
Не мовкне бура!
Куди від бури,
від непогоди
Себе я сховаю?
Я згадую колишні роки,
І я плачу…

Емоція ліричного героя не заявлена категорично, однак можна припустити, що тут очолює відчуття бесприютности. Йому супроводжують самітність, відсутність тепла…

Бесприютность передається насамперед чергуванням зримих образів. Co-протипоставлено мир, відносно розімкнутий у простір (нічний сквер), і мир відносно замкнутий (печера-житло). Границя між цими мирами, як це часто буває в Рубцова, неміцна й легко переборна. Осінь наздоганяє героя й у його житло - і не дає спокою, не відпускає, а думка героя, у свою чергу, знову намагається вирватися назовні. І в осені, і в житло ми бачимо, по суті, щось однорідне. “Потемкам” начебто б протипоставлений світло, але це - “пустельний электропламень”, що не зігріває й не рятує від самітності. Тиша печери теж відносна: “Хто там стукається в моє житло? | Спокою немає!”

Однак почуття бесприютности, неприкаяності эстетизировано поетом. Негативним емоціям героя протистоїть сам лад вірша, його внутрішня гармонія. З одного боку, ритмічна монотония трехчастних одиниць підсилює відчуття безвихідності, зумовленості, з іншого боку - отточенность, отшлифованность ритмічного малюнка й сама його незвичайність народжують відчуття краси, наближають ккатарсису.

Такий і металогический характер мови. “Нахмурена особа” осіни зовсім не бридко: вона ступає не по брудній дорозі, а по “мокрих скверах”, її рух супроводжують “голосні скрипки” сосен, вітер не пронизує, а “обіймає” героя… Протягом усього вірша чітко видерживается стильова піднесеність: “не мовкне бура”, “колишні роки” - ці й інші вираження трохи “вище” нейтральної лексики

Підзаголовок до цього вірша “Вільний переклад Верлена”, що відтворюється не у всіх виданнях, може істотно збагатити наші подання об його ліричної образності

Відомо, що один раз у Літературному інституті Фляків у числі інших студентів одержав завдання скласти по дослівнику переклад “Осінньої пісні” Верлена. У нього тоді вийшла своя власна “Осіння пісня”, а до Верлена поет повернувся двома роками позднее.

До цього тексту в числі інших чудових поетів звертався й Б. Пастернак. От його переклад:
І в серце растрава,
І дощик з ранку.
Звідки б, право,
Така нудьга?

ПРО, дощик бажаний.
Твій шерех - прийменник
Душі безталанної
Сплакнути під шумок.

Звідки ж журба
І серця вдівство?
Нудьга без причини
І ні від чого.

Нудьга нізвідки,
Але та й нудьга,
Коли ні від худа
І ні від добра.

У перекладі Пастернаку масштаби конфлікту героя з дійсністю невеликі й постійно звужуються, зменшуються

Не те - у Рубцова. Якщо верленовско-пастернаковский герой ще тільки може “сплакнути під шумок”, то верленовско-рубцовский уже плаче під буру. У Пастернаку - “нудьга нізвідки”, у Рубцова незримо присутні “колишні роки”, і в них ми можемо підозрювати “причину” його туги. Пастернак прозаизирует емоцію. “Звідки б, право”, “нудьга”, “сплакнути”, “ні від худа й ні від добра”, - все це знімає драму. У Рубцова - навпроти.

Pages: 1 2

Збережи - » Фляків: важка доля російського поета . З'явився готовий твір.