Поезія Пушкіна - це пошук гармонійного початку миру, що впорядковує індивідуальне й національне буття. Творча думка поета прагне осягнути абсолютний зміст людського космосу, сформулювати етичні пріоритети, однаково прийнятні для особистості й суспільства. На багатьох ранніх добутках художника лежить печатка ідей французьких просвітителів. В оді «Вільність» автор художньо інтерпретує погляди Руссо, висловлені у філософському трактаті «Про суспільний договір». Пушкіна обирає як логічний аргумент доказу основної ідеї сильний художній образ, уподібнює суспільний закон мічу, що сковзає над «главами» рівних «громадян». По думці автора оди, монарх і народ зобов’язані дотримувати соціальної гармонії, порушення якої карне. Пушкіна ілюструє цю думку прикладами з історії Франції й Росії. Поет обвинувачує в лиходійстві народ, що зазіхнув на життя Людовика XVI, пояснює загибель Павла тим, що російський імператор узурпував права закону. Кульмінація добутку - виконане обурення осуд влади тирана, «самовластительного лиходія», тобто ідеї соціальної сили, що зневажає споконвічним Законом. Тема волі вже в ранній творчості Пушкіна здобуває філософський характер. що зводиться Не до декларацій просвітительських ідей, вона багато конкретніше й максимально наближена до російської дійсності. В «Пам’ятнику», коли Пушкін буде підводити підсумки своєї творчості, він називає як основні заслуги восславление волі, заклик бути милостивими до занепалих, пробудження добрих почуттів. Вірш «До Чаадаєва» синтезує дві поетичні традиції, декларативність цивільної поезії й інтимність дружнього послання. Ліричність інтонацій руйнує дистанцію між суспільним ідеалом і особистою спрямованістю, ця тональність буде успадкована поетичним звертанням до ліцейського товариша Пущину. Категорія «приятельства» для Пушкіна є, мабуть, однієї з основних, вона поєднує поетичну й суспільну традиції самовідданого служіння загальному ідеалу, і пронизує ідею вірша «У Сибір», зверненого до опальних друзів, свідчить про цивільну сміливість автора. Не менш важливим рішенням художника стала поетична реконструкція ліричної форми послання до друга, що перебуває в ув’язненні. Цей сюжет давньоруської літератури одержав у творчості Пушкіна новий філософський імпульс. Автор розширює поняття друзів до інтимний^-інтимного-інтимний-узагальнено-інтимного «брати», тим самим руйнує границі між ідеологічним і кровно-природним. Своєю творчістю Пушкін намічає теми й мотиви, які стануть основою філософських і эстетических пріоритетів російської культури. Пушкінська поезія задає особливу етичну тональність культурі, стає еталоном для спадкоємців гуманістичної традиції художника. Кожна тема в лірику поета проектується на глобальні філософські категорії, кожний образ виявляє аналог у сферах вищого прояву людського духу. Вірш «Пророк» є поетичною спробою додатка священного матеріалу до теми творчості. В основі сюжету драматична метаморфоза, що приводить ліричного героя до знаходження божественної сутності. Здатність нового бачення миру зрівнює поета із пророком. Тема творчості перетерплює якісну еволюцію в пушкінській поезії - від поклоніння античним зразкам, виконаним гармонії, до формулювання змісту поезії в «Пам’ятнику». У ранньому вірші «До моєї чорнильниці» «подруга думи дозвільної» персоніфікується в образі джерела натхнення. Пушкіна виявляє скарбу слів на дні чорнильниці. Подяка ліричного персонажа поєднує щирість визнання служителя муз і іронічний пафос вільного творця, незалежно й рішуче проголошує ідею тотожності поезії надтимчасовому буттю. Ця думка виявляє продовження в поетичних маніфестах «Поет і юрба», «Поетові», «Поет». Особливу функцію в русі художньої думки Пушкіна виконує мотив спогаду, за допомогою якого поет звертається до культурної традиції як до власного переживання, своєрідній формі приватного досвіду. Сюжет «19 жовтня» органічно поєднує образ природи й друзів. Поетична світобудова Пушкіна відмінно від пантеического милування натурою й від аналітичного прагнення разъять космос на складові, щоб осмислити велич цілого в окремому факті. Природа - це не тільки тло, на якому розвиваються ліричні переживання, але це й прообраз гармонії, що може бути збагнена мислячою й особистістю, що почуває. Пушкінська поезія відбиває все різноманіття національного космосу. Переживання ліричного героя обрамляються картинами природи, які підсилюють руху душі, узагальнюють їх до універсального масштабу. Саме Пушк
іну належить заслуга створення нового образа природи; поет відстороняється від классицистического й просвітительського пейзажів, створює особливий обсяг олюдненого буття. Улюбленою порою року поета була осінь. Вона асоціюється з періодом міркувань про життя, з новим імпульсом творчої енергії. Десята й одинадцята строфи вірша «Осінь» представляють досвід збагнення взаємозв’язку пори року й натхнення. Автор уперше у вітчизняній літературі простежує етапи становлення поетичної думки, моменти кристалізації художнього образа. У п’ятому розділі «Євгенія Онєгіна» Пушкіним дається опис зміни пір року. Художник використовує прийом уособлення, максимально наповнюючи емоціями світобудова: «…зими чекала, чекала природа». Автор геніально відтворює зміну природних декорацій. «Осінь золота» уступає білому пейзажу. Картини «блискаючого» дня кульминируются сценою селянського життя, темою не затьмарюваної нічим радості, увесь світ занурений у відчуття безмежного щастя життя. Зима у творчості Пушкіна стає емблемою філософських роздумів. У вірші «Зимовий вечір» дана картина природної стихії, що володарює над миром. Бура объемлет природу плачемо й виємо. Прийом контрасту є основою композиції добутку, автор протиставляє затишок будинку негоді. Людина є у творчості Пушкіна головним об’єктом вивчення й оспівування. В «Дорожніх скаргах» автор перераховує все різноманіття миру, де доводиться бувати людині, проповідуючи думку про благостности домашнє тепло. Тематично цей вірш пов’язане з «Зимовою дорогою». Безпритульний шлях, монотонний звук дзвіночка, пісня ямщика викликають у ліричного героя різноманітні почуття. І тільки осінь повертає поета до міркувань про себе й про світ, надаючи їм характер умиротвореного споглядання. У філософському шедеврі «19 жовтня» автор міркує й про тлінність миру. Тональність опису Пушкін змінює залежно від предмета міркувань. Природа спонукує його до філософського прийняття неминучого, до збагнення глибин життя. Художникові властивий оптимістичний погляд, однак сумні міркування найчастіше пронизують його поетичні добутки. Вірш «До моря» багато в чому навіяно настроями Байрона. Елегійні мотиви сходять до традиційних романтичних образів. Пустельний берег, самотні скелі, що бушує стихія персоніфікують суперечливість саме збагнення людини. У тім же песимістичному регістрі вирішується тема вірша «Віз життя». Доля людини уподібнена виконаному безвихідності шляху, але драматичні настрої не вичерпували емоційного багатства пушкінської лірики. Гармонія звуків і щирість переживань об’єдналися в любовній ліриці. До найбільших шедеврів російської поезії ставиться вірш «Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…». Воно складається із шести чотиривіршів, організованих струнким рухом теми. Жанр спогаду дозволяє авторові зняти трагізм відчуттів, додати скороминущому, сиюминутному риси неминущого й вічного. Узагальнені контури неизбывной любові формуються поступово, проявляючи нові грані людського почуття. Рефрен добутку - сльози, життя, любов - тематично пов’язаний з емблемами вищого порядку - божеством і натхненням. Це вірш ідейно пов’язане з ліричною мініатюрою «Я вас любив», фінальні рядки якої свідчать про торжество самовідданості. Великий змістовний діапазон пушкінської лірики. Тема роз’єднаності переборюється вірою в торжествуючу силу людської природи, втілену у вірші «На пагорбах Грузії…». Пушкінські ліричні сповіді - «Що в ім’ї тобі моєму…», «Визнання» - представляють різні іпостасі руху індивідуального переживання, що стає мовою саме збагнення культури.